У мене є сестра-близнючка, звари Оля. Пам’ятаю, як всі родичі та знайомі говорили, що у нас завжди буде особливий зв’язок душ. Однак, я цього чомусь не відчувала. Та й сестра холодно до мене ставилася. Просто для мене це була людина, з якою я живу у кімнаті – не більше.
Після закінчення школи взагалі перестали спілкуватися. Хоча, мені здається, що ми швидше удавали для батьків, мовляв, ми такі хороші сестрички та любимо одна одну! Оля поїхала вчитися у столицю на вчительку, а я – у сусіднє місто, буквально годину їзди від дому. Просто мріяла бути стоматологом, а туди ще й вступила на державну форму навчання та мала підвищену стипендію.
Ми рідко бачилися, хіба на церковні свята, адже весь час сестра жила у столиці. Там зустріла хлопця Кирила та почали жити разом. А після закінчення навчання він зробив їй пропозицію, тому молодята старанно готувалися до весілля. Я хотіла допомогти їм, часто приїздила у гості. Тоді немов ми почали з Олею спілкування з чистого листа. Потім дівчина сповістила, що вагітна та чекає на первістка.
Я також так скажемо не відставала. У мене тоді вже був чоловік Мирон, ми не робили пишне святкування, а просто покликали всіх близьких додому на вечерю. Звісно, що приїхала сестричка з чоловіком та ще декілька днів у нас гостювали. Мій чоловік був місцевим, тому я ще на першому курсі переїхала до нього з гуртожитку на велику трикімнатну квартиру. Його батьки, які жили також окремо, мене тепло прийняли та полюбили, немов рідну доньку. Але от Оля та Кирило – звичайні приїжджі, які захотіли підкорити столицю. Тому довгий час жили на орендованій квартирі, а потім на весілля мої батьки зробили їм “невеликий” подарунок – купили двокімнатну квартиру в іпотеку. Тоді мені немов образливо стало чи що, бо мені на свято вони порадували комплект білизни для ліжка.
Я старалася не згадувати такий вчинок. Зате у мене є свій дах над головою, коханий чоловік та донечка Оленка. Однак, після того, як моя мама отримала статус бабусі, то почала себе дуже дивно поводити. Наприклад, сестрі вона завжди висилала гроші, мовляв, на малюка та квартиру, адже життя у столиці дуже дороге! Хоча сама давно на пенсії. А до мене часто в гості приїздить з порожніми руками. Каже, що я на все готове прийшла та не бачить сенсу мені допомагати. Та й завжди при нагоді дорікала, що я погана мати та треба брат приклад з Олі.
Вже й Мирон не витримав такого порівняння та заступився за мене. Відтоді мама почала рідко до нас приходити, хоча у мене ж була маленька донечка та я потребувала її допомоги. З часом онуки підросли та пішли до школи.
– Ти тільки глянь на свою племінницю Іванку! Вона на додаткові уроки встигає, спортивні секції відвідує та на відмінно вчиться! А твоя Олена після школи приходить та в комп’ютері постійно сидить, навіть книгу не відкриє! – часто порівнювала мама наших доньок та соромила мене при родичах.
Однак, забула додати, що моя Оля – керівник класу, де навчається донька. Тому не дивно, що Іванка висіла на дошці пошани, відвідувала всі олімпіади. Я дивилася на неї та від жалю аж серце стискалося – друзів не має, весь час про навчання думає. А мама вже за неї визначилася з майбутньою професією.
– Яка дискотека? Які дні народження друзів? А вчитися вона коли буде? Їй такі розваги не потрібні, потім ще мені подякує – казала Оля.
Я не потурала доньку за погані оцінки та не змушувала всі вихідні вчитися. Звісно, що були предмети, які вона не розуміла, тому я їй допомагала. Дозволяла гуляти з друзями, ходити на ночівлі та їздити у табори. А Іванка все літо просиділа над книгами, бо вчила програму наступного класу. І так рік за роком.
Ось вони вже стоять красиві та юні дівчата – закінчили 11 клас. Моя Оленка старанно готувалася до ЗНО, але без фанатизму. Зуміла пройти на державну форму навчання та сама обрала професію, хоче бути програмістом – перспективно та бачу, що має до того здібності. А от Іванка, на жаль, вибору не мала – сестра хотіла, щоб вона стала видатним біохіміком. Але дівчина ніяк не могла запам’ятати навіть звичайну біологію, тому від хвилювання написала екзамени на низькі бали. Тоді бабуся ще довго співчувала онуці, а Оля щоразу її дорікала, мовляв, дивися, навіть та нероба (тобто моя Олена) зуміла вступити, а ти ні, от буде мені сором у школі!
Тоді моя мама віддала останні гроші на оренду квартири та навчання для Іванки, хоча сама давно хотіла зробити ремонт. А нам навіть не пропонувала, адже ми самі дамо ради. Згодом племінниця зустріла Василя – хлопець з села, не хотів вчитися та часто пропускав пари. І що вона у ньому знайшла? А потім взагалі приїхала на Різдво та сказала, що кидає навчання, хоча тоді була на 2 курсі. Бачте, вона вагітна та Василь зробив їй пропозицію.
Скоро всі почали готуватися до весілля. Адже для рідної дівчинки нічого не шкода. Правда, з нас також хотіли потрясти грошей. Оля тоді звільнилася з роботи, бо фірма збанкрутувала, а її Кирила скоротили. Тому за родинною вечерею я сказала, що з радістю допоможу, але не мала на увазі, що позичу їм 50 тисяч гривень!
– Ну так навіщо тоді кликати всю родину та робити свято на 200 людей, коли нема грошей, а вона ще й вагітна? Просто нехай візьмуть шлюб та тихо відсвяткуємо сімейною вечерею – запропонувала я одного разу та пожаліла потім про слова.
– Та ти взагалі нічого не розумієш! Тебе тут взагалі ніхто не питав, як краще робити. Іванка хоче велике та пишне весілля, то ж її мрія. Та у тебе серця нема! – почала дорікати сестра.
– От виховала таку доньку. Ти що, гроші жалієш для небоги. Сором на мою сиву голову – кричала мати та удавала, що хапається за серце.
Ми тоді сильно посварилися та поїхали додому. Нас навіть на весілля не запросили, та ми б не поїхали навіть. Звісно, що про такий жахливий вчинок сестра та мама розповіла всім родичам. На щастя, у родині були адекватні люди та підтримали мене.
Через рік Оля переїхала назад до мами, бо молодята не мали де жити, тому вона відала ту квартиру в Києві їм. Знаю, що зараз Василь ніде не працює, бо ще той ледащо, а Іванка у декретній відпустці. Так що тепер сестра з мамою відсилають сотанні гроші на забаганки доньки. Наївно вірять, що то все онуку на одяг та харчування. Ага, а нова машина у них з неба впала.
Нещодавно вирішила, що не треба вже так ображатися на рідних. Тим паче, що моя Оленка скоро заміж вийде, зять хороший – познайомилися на роботі, зараз разом живуть на квартирі. Купили за власні кошти, відмовлялися від нас з Мироном гроші взяти.
– Ох, а в Іванки треба на квартирі ремонт робити. Каже, що їх сусіди затопили, а грошей нема. От я і подумала, може твоя донька відкладе поки що весілля, я ж знаю, що у них високі зарплати. Позичте їй у борг декілька тисяч доларів, то ж на благо малюка! – каже мені сестра.
Такого нахабства я вже не могла терпіти. Дарма сподівалася, що Оля поміняється. Втомилася буди спонсором для племінниці. Вона вже дівчина доросла, може самостійно подбати. Та і в мене рідна донька ще на 1 курсі знайшла роботу та взагалі грошей не просила.
Тепер у мене клеймо “скнара” у сімейному колі. Нещодавно Іванка дзвонила до Олени та просила грошей у борг, хоча навіть раніше її з днем народження не вітала. Добре, що донька ще з самого дитинства навчилася давати відсіч родичам та грубо відмовила. Вона ж, на відміну від мене, гостра на язик. Але мені досі боляче згадувати, як моя мама завжди намагалася дати все найкраще тільки сестрі, а на мене завжди було байдуже. Я сама всього добилася. Здається, що все своє життя росла немов сирота. Добре, що зараз у мене є коханий чоловік та донечка.
Чи змогли б ви дати другий шанс сестрі та матері? На вашу думку, хто не правий у цій ситуації?
