– Заберіть свого чоловіка, бо я його сьогодні просто виставлю на сходи разом із тонометром, пакетами ліків і тією смердючою вовняною хусткою! – випалила я в домофон.
На тому кінці була тиша. Потім сухий голос:
– Пізно, Наталю. Тепер він твій.
Я стояла під дверима Марини Григорівни з чужим чоловіком за спиною, його валізою в руці і обручкою в кишені халата. І мені вперше стало по-справжньому страшно.
Все почалося не з кохання. Все почалося з грошей.
Я працювала в садочку. Зарплата – сміх. Син росте, куртка мала, кросівки просять їсти, за комуналку знову борг. А тут Василь Петрович. Постачальник. Приїхав із накладними, з коробками іграшок і дорогим телефоном на столі.
Подивився на мене так, ніби я не втомлена вихователька, а жінка.
Потім було кафе. Потім конверт у сумці.
– Це тобі. На Андрія. Не сперечайся.
Я не сперечалась. Бо в тому конверті було більше, ніж я заробляла за пів місяця.
Так і пішло. Двічі на тиждень. Він приходив із пакетами: фрукти, ковбаса, цукерки сину, мені гроші. Я мовчала. Він теж не дурний був – одружений, при квартирі, при машині, при дружині.
Мене все влаштовувало. Його – теж.
Син до нього звик. Вони збирали конструктор на кухні, поки я ставила чайник. Василь умів бути зручним. Прийшов, посидів, погрався в доброго чоловіка – і пішов до своєї сім’ї. Ідеально.
А потім він перейшов межу.
Одного вечора став на коліно просто в мене в кімнаті. На столі – тарілка з недоїденими макаронами, у мийці – каструля, на дивані – шкільний рюкзак сина. І серед цього цирку він відкрив коробочку:
– Виходь за мене.
Я аж засміялась.
– Ти ж одружений.
– Уже майже ні, – сказав він. – Я все вирішу.
Я не сказала “так”. Я не сказала “ні”. Хотіла тягнути далі. Бо мені потрібні були його гроші, а не його капці під моїм ліжком.
Але він вирішив за мене.
У суботу о сьомій ранку він подзвонив у двері. Я ще в халаті була. Відкриваю – а він стоїть із двома валізами, пакетом ліків, подушкою і папкою документів.
– Я пішов від дружини, – каже. – Подав на розлучення. Тепер живу тут.
І, не питаючи, сунувся в коридор. Поклав ключі на тумбочку так, ніби це його квартира.
Я оторопіла. Син вийшов із кімнати, дивиться.
– Мамо, а дядя Вася тепер з нами?
Я тоді вже відчула, що влипла.
Перший день я ще терпіла. Другий – стискала зуби. На третій мене почало трусити.
Я прокидалась не від будильника, а від писку тонометра. Він міряв тиск зранку, вдень і ввечері. На кухонному столі замість цукерок лежали блістери, краплі, мазі і якісь чеки з аптеки.
У холодильнику він переставив усе по-своєму. Мої котлети відсунув.
– Смажене мені не можна. Відтепер варене.
Відтепер.
Наче я йому кухарка.
Увечері він натягав ту свою вовняну хустку на поперек і ходив по квартирі, крекчучи.
– Протяг тут у тебе. Кватирку закрий.
– Мені душно.
– А мені суглоби важливіші.
Потім поліз виховувати мого сина.
– Андрію, телефон віддай. Після дев’ятої ніяких ігор.
– Ви мені не тато, – відрізав син.
Я думала, Василь проковтне. А він як гаркне:
– Поки я тут живу, будеш мене слухати!
Син аж зблід. Я теж.
– Ти на мою дитину голос не підвищуй, – сказала я.
А він спокійно, гидко так:
– Я тепер у цій квартирі не гість. Звикай.
Оце був перший удар.
Другий прилетів увечері, коли я шукала в шухляді свій паспорт. Не знайшла. Потім знайшла – в його папці з документами.
– Ти що, рився в моїх речах?
– Я збирав документи на наше майбутнє, – каже. – Треба ж тебе прописати в мої плани.
Мене аж пересмикнуло.
– Не смій чіпати мої документи.
А він сів, відкрив телефон і показав перекази.
– За чотири роки я в тебе вклав стільки, що ти б хоч повагу мала.
От тоді я зрозуміла: він не коханець. Він уже вважає, що купив собі мене, мою кухню і мою дитину.
Я подзвонила Каті, ревіла в трубку.
– Я не можу з ним жити. Він усе захопив. Навіть мій паспорт у себе тримає.
Катя тільки видихнула:
– Іди до дружини. Або зараз, або він тебе дотисне.
Я пішла.
Марина Григорівна відкрила двері з ополоником у руці. На плиті кипів борщ. У коридорі стояли його старі капці. Наче він от-от повернеться.
Вона глянула на мене і все зрозуміла без слів.
– Ну? Чого прийшла?
Я принижено ковтнула.
– Заберіть його назад.
Вона навіть не одразу засміялась. Спочатку просто дивилась. Потім сперлась на двері й каже:
– Ти серйозно? Чотири роки тобі було добре брати гроші, пакети, подарунки. А тепер забрати назад?
– Я не знала, що він такий, – вирвалось у мене.
– Такий? – вона примружилась. – А який ти думала? Він і вдома всіх душив. Мене, дітей, кожну тарілку, кожну копійку. Я не програла, Наталю. Я дочекалась, поки він сам піде.
Я завмерла.
– То ви… не страждали?
– Страждала. А потім підготувалась, – сказала вона і дістала з полиці папку. – Квартира оформлена на мене. Рахунки окремо. На розлучення першою подала я ще два місяці тому. А до тебе він утік, бо думав, що там його ще оближуть.
У мене ноги стали ватяні.
– І ще одне, – добила вона. – Він учора дзвонив. Просився назад. Я сказала: “Йди туди, де тебе так любили”.
І закрила двері.
Я повернулась додому з порожніми руками і холодом у животі. А під дверима вже сидів Василь. З валізою. Видно, здогадався, куди я ходила.
– Ну що, поговорили? – спитав.
Я мовчки дістала з кишені його обручку, поклала зверху на валізу, поруч – зв’язку ключів, яку він устиг собі зробити без мого дозволу.
– Взяв свої ліки, документи і пішов звідси. Зараз.
– Ти мене виганяєш? Після всього? – він аж почервонів.
Я відчинила двері в під’їзд і крикнула так, що сусідка визирнула:
– Так. І ще раз сунься до мого сина – поліцію викличу.
Він схопив валізу, хустку, пакет із таблетками.
Я зачинила двері перед його носом і вперше за чотири роки повернула ключ у замку без страху.
