– Забирайте свої ключі й поясніть своєму синові, що я не гуртожиток, – Жанна сказала це просто в коридорі, не запросивши нас далі. – І ще. Я вагітна. Але жити втрьох я не буду.
Тетяна Олегівна зблідла так, що я сама злякалася. Вона вчепилася в мою руку, а в другій стискала пакет із домашніми котлетами, який тремтів разом із нею.
За годину до цього вона ридала мені в трубку:
– Наталю, він пропаде. Вона його кинула. Через мене. Краще б я здохла.
Я приїхала, а в них на кухні – каструля борщу на плиті, неоплачені квитанції під магнітом, і Павлів телефон на столі. Сам Павло сидів, як прибитий, і навіть очей не піднімав.
– Що ти їй сказав? – спитала я прямо.
Він мовчав. Тільки розблокував телефон і сунув мені в руки. А там повідомлення від Жанни:
“Я не виходжу заміж за чоловіка, який уже все вирішив за мене. Я не буду жити з твоєю мамою. Крапка”.
Тетяна одразу завела своє:
– А куди я піду? У мене пенсія смішна. Квартиру саму не потягну. Я ж не чужа йому!
– Не чужа, – кажу. – Але ти не дружина. І не дитина.
Тут Павло нарешті заговорив:
– Я думав, усе владнається. У Жанни трикімнатна. Місця всім вистачить.
Я аж стукнула долонею по столу.
– Ти серйозно? Ти навіть її не спитав?
Він знизав плечима. А Тетяна тихо, але вперто:
– Я б їм допомагала. І з дитиною, і по дому. Що тут такого?
– Те, що ви вже все поділили без неї, – відрізала я.
Наступного дня я потягла Тетяну до Жанни. Без “потім” і “якось”. Бо там уже все сипалося. Павло не брав слухавку, Жанна скидала дзвінки, а в Тетяни тиск підскочив так, що я їй таблетки з сумки діставала просто в маршрутці.
Жанна відчинила не одразу. На ній був домашній халат, в руці – папка з документами, на тумбі біля дверей лежав чек із аптеки і обмінна карта.
– Я ненадовго, – почала Тетяна. – Я не претендую на вашу квартиру.
Жанна гірко всміхнулася.
– А ваш син уже претендує. Учора він просив у мене зробити йому прописку після весілля. І вам теж. “Тимчасово”. Так і сказав.
Я повернулася до Тетяни. Вона стояла, як вкопана.
– Ти чула?
Але це був ще не кінець.
Жанна відкрила папку й дістала аркуш.
– І ще дещо. Павло просив мене взяти кредит на ремонт. На моє ім’я. Бо в нього, бачте, “потім усе налагодиться”. Я вагітна, а він уже мені борги готує і маму підселяє.
У Тетяни пакет із котлетами просто вислизнув із рук. Контейнер тріснув, жирна підлива розтеклася по підлозі.
– Ні… ні, він не міг… – прошепотіла вона.
– Міг, – сказала Жанна. – І зробив. Я його люблю. Але я не дурна.
Ми повернулися мовчки. А вдома нас чекав Павло. Злий. Не розбитий – саме злий.
– Ну що, нажалілися? – кинув він матері. – Тепер задоволена? Вона взагалі заяву забере.
Тетяна дивилася на нього довго. Потім підійшла до шафи, дістала конверт із грошима, які відкладала “на чорний день”, і поклала на стіл.
– Ось. За цей місяць за квартиру я заплачу сама.
Павло не зрозумів.
– І що?
Вона взяла його запасні ключі, що висіли на гачку, і зняла їх.
– І те. Або ти йдеш до своєї жінки просити пробачення без мене за спиною, без моєї валізи і без своїх хитрощів. Або йдеш куди хочеш. Але на моїй шиї ти більше не сидиш.
– Мамо, ти що несеш?
– Правду, – сказала вона. – Вперше.
Він ще щось кричав. Про невдячність. Про те, що “все для неї робив”. Про те, що вона його зрадила. А Тетяна мовчки відкрила двері й показала на вихід.
І коли він спробував тиснути знову, вона сказала вже зовсім іншим голосом:
– Ключі на стіл. І пішов геть. Зараз.
