Зайшла в магазин. Краєм ока бачу маму з сином років шести. Як то кажуть, бідненько, але чистенько. Гарний такий хлопчисько. Видно було, що йому чогось хочеться, але не просить.
Поки мама копалася в кошику з уціненими дрібницями, він обережно взяв коробку з фломастерами, погладив, понюхав і поклав на місце. Потім помацав якісь наклейки і зітхнув … так важко, як дідок. Жінка нахилилася і тихесенько сказала: немає грошей, синку. А він тільки мовчки кивнув. І ще… на ньому була така жалюгідна шапочка з вушками… зовсім дитяча. Серце стиснулося. Чомусь пригадала, що Настя моя теж ніколи нічого не просила.
Пару секунд подумала… метнулася по залу, накидала в пакет ці фломастери, наклейки, коробку пластиліну і різні хлопчачі штучки. Задумалася – а як віддати, щоб не образити? Справа доволі делікатна…
Дочекалася, коли мама стала в касу, підійшла до нього і бадьоренько кажу: «Здрастуй, хлопчик. Сьогодні день шапочок з вушками. Ти не знав?! Ну як же так? Ми проводимо конкурс на кращі вушка. Ти виграв, ось тобі приз!».
Він так на мене подивився …
Знаєте, у мене всього один раз в житті був такий погляд. У Болгарії. Рік постійних судів вимотав і спустошив. Адвокат був ненаситний і непотрібний. З роботи звільнили. І ось я йду під дощем, в кишені всього 10 левів – маленька чашечка еспресо. Іду і розумію, що останній суд я програю і у мене заберуть дитину. Українці влаштуватися на роботу … Не вийде. Промокла вся і заскочила в кафе. Думаю – для початку зігріюсь і вип’ю кави, а там вже …
Дивлюся – повно народу, а на столах якісь карти розкладені. Виявилося, грають в Бінго. Я навіть не знала, що це. Присіла за один столик, як сирітка… а мені відразу картки несуть.
Одна коштувала рівно 10 левів. Посоромилася відмовитися. У всіх по 10-20 штук, а у мене одна. Розумієте, так? Ага … я виграла. І не просто, а зірвала джекпот. Мені принесли повний кошик грошей. Шок був неймовірно сильний, але вистачило розуму далі не грати. Та сума і поставила крапку в цьому процесі.
Коли я зрозуміла, що бінго у мене… І, саме так дивився на мене цей малюк.
Поки він не схаменувся, я вискочила на вулицю і по дорозі думала про те, чому, коли мені самій так погано, я легко віддаю щось іншим… ймовірно, є якийсь зв’язок. Не знаю. Але тільки від того, що незнайома мені дитина, з вірою в чудеса, отримала своє маленьке дитяче щастя… мені одразу полегшало. Правильно кажуть: все, що ми робимо – ми робимо для себе, погане чи добре.
