Проживши з чоловіком два роки, я вирішила розлучились.
Це було давно, років десять тому. Мені тоді 25 було, чоловіку 26. Я сама з села, та у місто переїхала, коли вчитись почала. Так тут і залишилась.
Олег квартиру мав, однокімнатну, батьки йому купили. Ми в ній жили. Мої батьки спершу нам грошима допомагали, передачі з села нам привозили: закрутки різні, сало, овочі. Та далеко вони жили. Я й пожалітись не мала кому. А мені важко було. Не матеріально, а морально. З чоловіком постійно сварились, багато речей мені витикав.
У місті жила моя сестра двоюрідна. То інколи бачилась з нею. У неї своя сім’я була, чоловік діти, робота. Зайнята постійно, вся в турботах. Вона старша за мене на два роки. А з чоловіком у неї різниця 8 років. Він завжди мені здавався суворим та серйозним.
– Він у мене дуже мудрий. Я за ним як за кам’яною стіною. Все можу довірити – казала Галинка.
У сім’ї сестри панувала гармонія і злагода. А от у мене з Олегом ніяк не складалось.
Одного разу ми дуже поскандалили. Я зібрала речі, думала переночую кілька днів у Галинки на кухні, нікого ж не обтяжу. А потім знайду якусь квартиру і подам на розлучення.
Вискочила вночі з під’їзду і телефоную до сестри з проханням про ночівлю.
– До нас? На кілька днів? Я не можу так сама прийняти рішення. Мені потрібно Романа спитатись. – відповіла сестра.
От тобі і маєш! Я до неї зі своєю бідою, а вона ще думати буде. Мені це дуже не сподобалось.
Через декілька хвилин вона перетелефонувала.
– Ти вибач, але не можу тебе прийняти. Роман проти. Каже, у нас своя сім’я, а у тебе своя. Вирішуй проблеми без нас.
Прикро мені стало тоді. Єдині рідні люди, і ті відмовили в допомозі. Посиділа я так надворі годинку. І пішла до квартири. Додому. До чоловіка.
– Я картоплі насмажив – сказав чоловік, коли я повернулась, ніби ми не сварились.
Тоді ми помирились. Через тиждень я дізналась, що вагітна. Зараз нашій донечці виповнилось 9 років.
З сестрою я не говорила близько року після того дзвінка. Помирились ми аж на хрестинах нашої доньки.
За хрещеного взяли Романа. Виявилось, мій чоловік подзвонив до нього швидше і попросив відмовити мені у проханні жити у них. Знав, що я тільки до них і могла піти.
– Я з вікна дивився, аби ти нікуди з лавки не втекла. Якби пішла, то за тобою би побіг – зізнався чоловік.
– Я б і так не пустив – казав Роман – нічого по ночах з сумками лазити. Згаряча дурниць наробити. Спокійно все виважено потрібно робити. А так, я би пустив, ви б розійшлись і ще б крайнього з мене зробили.
Я спершу ображалась на Романа, та потім зрозуміла, він правильно говорить. Зопалу можна дурниць наробити. А так у нас міцна сім’я і донечка росте.
Ви підтримуєте слова Романа? Також би не дозволили дівчині залишитись у себе вдома?