Залишилась на вулиці, а єдина рідна людина у місті відмовилась мене прихистити. Якби ж я тоді знала, чому вона так зробила

Проживши з чоловіком два роки, я вирішила розлучились.

Це було давно, років десять тому. Мені тоді 25 було, чоловіку 26. Я сама з села, та у місто переїхала, коли вчитись почала. Так тут і залишилась. 

Олег квартиру мав, однокімнатну, батьки йому купили. Ми в ній жили. Мої батьки спершу нам грошима допомагали, передачі з села нам привозили: закрутки різні, сало, овочі. Та далеко вони жили. Я й пожалітись не мала кому. А мені важко було. Не матеріально, а морально. З чоловіком постійно сварились, багато речей мені витикав.

У місті жила моя сестра двоюрідна. То інколи бачилась з нею. У неї своя сім’я була, чоловік діти, робота. Зайнята постійно, вся в турботах. Вона старша за мене на два роки. А з чоловіком у неї різниця 8 років. Він завжди мені здавався суворим та серйозним.

– Він у мене дуже мудрий. Я за ним як за кам’яною стіною. Все можу довірити – казала Галинка.

У сім’ї сестри панувала гармонія і злагода. А от у мене з Олегом ніяк не складалось.

Одного разу ми дуже поскандалили. Я зібрала речі, думала переночую кілька днів у Галинки на кухні, нікого ж не обтяжу. А потім знайду якусь квартиру і подам на розлучення.

Вискочила вночі з під’їзду і телефоную до сестри з проханням про ночівлю.

– До нас? На кілька днів? Я не можу так сама прийняти рішення. Мені потрібно Романа спитатись. – відповіла сестра.

От тобі і маєш! Я до неї зі своєю бідою, а вона ще думати буде. Мені це дуже не сподобалось.

Через декілька хвилин вона перетелефонувала.

– Ти вибач, але не можу тебе прийняти. Роман проти. Каже, у нас своя сім’я, а у тебе своя. Вирішуй проблеми без нас.

Прикро мені стало тоді. Єдині рідні люди, і ті відмовили в допомозі. Посиділа я так надворі годинку. І пішла до квартири. Додому. До чоловіка.

– Я картоплі насмажив – сказав чоловік, коли я повернулась, ніби ми не сварились.

Тоді ми помирились. Через тиждень я дізналась, що вагітна. Зараз нашій донечці виповнилось 9 років.

З сестрою я не говорила близько року після того дзвінка. Помирились ми аж на хрестинах нашої доньки.

За хрещеного взяли Романа. Виявилось, мій чоловік подзвонив до нього швидше і попросив відмовити мені у проханні жити у них. Знав, що я тільки до них і могла піти.

– Я з вікна дивився, аби ти нікуди з лавки не втекла. Якби пішла, то за тобою би побіг – зізнався чоловік.

– Я б і так не пустив – казав Роман – нічого по ночах з сумками лазити. Згаряча дурниць наробити. Спокійно все виважено потрібно робити. А так, я би пустив, ви б розійшлись і ще б крайнього з мене зробили.

Я спершу ображалась на Романа, та потім зрозуміла, він правильно говорить. Зопалу можна дурниць наробити. А так у нас міцна сім’я і донечка росте.

Ви підтримуєте слова Романа? Також би не дозволили дівчині залишитись у себе вдома?

Viktoria
Завантаження...
Cikavopro.com
Adblock
detector