Зранку дружина заявила, що у нас скоро з’явиться четверта дитина. При цьому вона сказала:
– Оскільки ми не можемо дозволити собі купити власну квартиру, то зробимо все, щоб отримати її як допомогу від держави. Домагатися ти не вмієш, тому щороку я буду народжувати по дитині: якщо не можемо взяти якістю батька – візьмемо кількістю дітей!
Я пішов в Інститут. Зайшов в кабінет дирекції і застав там директора із заступником. Вони зраділи, коли побачили мене і вигукнули:
– О, наша надія прийшла!
– Яка ж там надія, – почав соромитися я. – Я щодо квартирного питання…
– Через тиждень будинок здається, – сказав директор. – У списку претендентів ви – перший. Ось пострибаємо і одразу новосілля справимо.
– Що? Куди стрибати? – не второпав я.
– З парашутом на землю, – відповіли мені.
– Навіщо? – далі дивувався я.
– Хіба ви не слідкуєте за новинами на телебаченні? Зараз дуже модно встановлювати якісь рекорди. Наприклад, співачки на ковзанах катаються, а актори виступають в цирку. І до вчених дійшло діло. Наприклад, професор Мельник вчора боксував на рингу. Ми розподілили різні види спорту і вам дістався парашут.
– І коли потрібно стрибати? – запитав я з удаваною спокійністю.
– Завтра. Це дуже символічно у День Птахів.
– Хіба їм чимось допоможе моя смерть? – не витримав я.
– Розумієте, активна участь в громадському житті безпосередньо впливає на те, яку квартиру ви отримаєте. Від цього залежать квадратні метри, кількість балконів і вид з вікон.
З хвилювання у голосі я запитав:
– А якщо раптом я не приземлюся цілим, то моя родина все одно отримає кращу квартиру?
Директор усміхнувся:
– Звичайно! тим паче вдови і сироти поза чергою…Але не потрібно так песимістично налаштовуватися, адже у вас буде надійний напарник.
У кутку сидів переляканий чоловік в окулярах.
– Це наш аспірант. Його збиралися звільняти, але… – пояснив заступник.
Та ніч була для мене важкою. Я намагався зібратися з духом, щоб побороти свій страх висоти.
Наступного дня ми з аспірантом вирушили на полігон. Разом з нами їхав директор, а слідом група підтримки із тридцяти доцентів, кандидатів та професорів. На місці нас зустрічав цілий оркестр, але навіть та музика тоді звучала надзвичайно сумно.
Інструктор зі співчуттям поглянув на нас і видав спорядження. Потім він пояснив, що ми маємо робити і проаналізував всі можливі випадки розвитку подій. Ми полетіли. Відкрився люк. Інструктор крикнув:
– Пора!
– Передайте дружині цього листа, – простягнув я конверт. – І скажіть, щоб сина назвала на мою честь.
– Не хвилюйтеся, все буде гаразд! – спробував підбадьорити мене інструктор.
– Стрибайте, камікадзе, – крикнув льотчик.
Я зробив крок, але коли розплющив очі, то зрозумів, що лише одна половина мого тіла опинилася в повітрі, а інша залишилася в люку. Я зачепився. Мене намагалися проштовхнути, але марно.
– Можливо, намилимо його і він проковзне? – запропонував аспірант.
Тим час нерви інструктора почали здавати:
– Звільніть прохід негайно! Ви ж зриваєте змагання!
– І як я це маю зробити? – дивувався я.
– Видихніть! – порадив той.
Я прислухався, спустошив легені і полетів вниз. Та тривало це не довго, адже ще в літаку я смикнув за кільце і парашут, не розкрившись, зачепився за шасі літака.
Пілот намагався маневрувати так, щоб його відчепився, але нічого не виходило.
– Відпустіть літак, – наказував інструктор. – Годі бешкетувати!
Та я незворушно висів.
Тоді чоловік висунувся з люка і намагався відчепити мене. Аспірант страхував його і тримав за ноги. Та після чергового маневру інструктора викинуло за борт разом з аспірантом. Вони обоє один за одним повисли на мені.
Політ ставав дедалі веселішим. Здавалося, що ми виконуємо трюки, як акробати під куполом цирку.
Інструктор почав скаржитися, що аспірант передавлює йому ноги. Я сказав, що він може потриматися за мої. Однак ноги інструктора були худішими та зручнішими, тому міняти він нічого не хотів.
Літак не міг приземлитися, поки ми висіли на ньому. Він спускався максимально низько, щоб ми могли зістрибнути на землю. Першим мав опинитися там аспірант. Але скільки б не кружляв літак над аеродромом він ніяк не наважувався відпустити ноги інспектора.
Зрештою почав закінчуватися бензин. Тоді знайшли інший вихід: затягнути нас всередину. Нам подали полицю з петлею, за допомогою якої усі по черзі поверталися в літак. Спочатку забрали аспіранта, потім інспектора і на кінець залишився я. Та й тут не без пригод. Моя голова застрягла і я знову був наполовину за бортом. Проте літак вже міг приземлитися.
Усі були щасливі, адже обійшлося без жертв.
На фоні оркестр заграв найвеселіший похоронний марш.
Лише інспектору довелося трохи поборотися з аспірантом, щоб той зрештою відпустив його. Мертву хватку роз’єднували плоскогубцями. А потім виявилося, що після всіх перипетій його ноги розтягнулися і стали довшими у півтора раза.
– Завтра повторні змагання, – заявив директор.
Інструктор перелякався, коли почув цю новину. Він відійшов з телефоном в руках, а коли повернувся, то заявив, що змагання закінчені і я здобув перемогу. Крім того, був зарахований і мій рекорд з бігу: адже я біг зі швидкістю літака. Але оскільки бігла тільки моя нижня половина, а верхня летіла, то результат розділили на два. Та все ж це рекорд!
А на що ви ладні заради квартири?
