Десять років тому зі мною трапилася історія, яку я не можу забути до сьогоднішнього дня.
Ми з другом влаштували собі відпочинок і поїхали на риболовлю. Вирішили, що потрібно втекти від міської метушні і насолодитися природою.
Неподалік є річка. Сама по собі вона швидка, але ми знали точку, де течія спокійна. Щоправда, спускатися туди потрібно було зі стрімкого схилу, але нас такі труднощі не лякала. А через те, що ми часто рибалили, то змайстрували собі перила уздовж стежки.
Намети залишалися нагорі. Звідти відкривався чудовий краєвид.
От і цього разу ми вирішили не зраджувати традиціям і відправилися на наше місце.
Улов був чудовим. Розпалили вогонь і зварили уху. Сидимо з Миколою біля багаття і розмовляємо. Атмосфера неймовірна.
Жодного алкоголю ми не вживали. Нам без нього завжди весело і цікаво.
Після вечері ми пішли в палатку.
– Дивно. У мене на душі якась тривога.
– Ти собі накручуєш. Лише поглянь, яка навколо краса і спокій. Гайда спати.
– Мабуть, ти правий.
Не встиг я добре поринути в сон, як почув, що хтось мені шепоче:
– Ваню, йдемо звідси геть.
Я підірвався на ноги. Думав, що друг виріши пожартувати наді мною. Проте він міцно спав поруч.
Тоді я спробував заспокоїтися і знову ліг. Цього разу я з впевненістю можу сказати, що до мене говорив голос матері.
– Синку, прокидайся. Забирай свого друга і йдіть звідси.
Тепер я справді налякався, адже матері не сало п’ять років тому…
Микола продовжував спати, посопуючи.
Я взяв себе в руки і ліг поруч. Як тільки заплющив очі, почув, що до мене звертається мій старший брат:
– Іване, забираємося звідси.
У голові одразу виринули спогади з дитинства. Брат завжди так кричав до мене, коли ми нашкодили і ризикували бути спійманими на гарячому.
Це стало останньою краплею. Я піднявся, розбудив Миколу і сказав:
– Біжимо звідси.
Друг спросоння не розумів, що відбувається. Зрештою, я теж.
– Куди? Навіщо? Що трапилося?
– Швидко, – почав наполягати я.
Ми зібралися, вийшли з палатки, пройшли кілька кроків і жахнулися від страшного гуркоту. Раптом на місце нашого намету впала брила зі скелі, що височіла поруч. Ми б точно не вижили, якби залишилися всередині.
На щастя, у мене в кишенях були ключі від авто. Ми сіли і поїхали додому. Дорогою я розповів Миколі про ті голоси, які чув вночі. І про те, що ні матері, ні брата немає в живих. Друг відмовлявся мені вірити.
Як не крути, щось змусило мені підвестися і вийти з палатки.
Потім я пішов в церкву і поставив свічки за матір і брата, дякуючи їм за наш порятунок.
Я впевнений в тому, що ці голоси – не вигадки моїх фантазій. Мої рідні оберігають мене навіть на тому світі.
Чи траплялися з вами схожі історії?