Коли я тільки народився, нашу сім’ю можна було назвати ідеальною. Але коли мені виповнилося шість, тато помер і мама змінилась. Вона більше не була такою ж веселою та жвавою, як раніше.
Мама працювала на заводі і познайомилася там з дядьком Іваном. Одного разу він прийшов до нас додому і сказав, аби я називав його татом. Я був не проти, оскільки він мені одразу сподобався. Дядько Іван часто ходив зі мною на хокей і грав у футбол.
Все було просто чудово до того моменту, доки він не почав пити. З того часу, батьки почали постійно сваритися. Одного разу, через таку сварку я навіть прокинувся серед ночі. Виходити з кімнати боявся. Зранку, матері в квартирі вже не було.
Я побіг до дядька Івана, але він був настільки п’яний, що навіть говорити нормально не міг. Тоді, я вирішив запитати у сусідки – бабусі Маші, що ж трапилося і де моя мама. Вона просто міцно мене обняла і сказала:
– Пробач. Я сама тільки дізналася. Немає твоєї мами більше. Померла.
Вона плакала і заспокоювала мене, але я лише думав про те, що просто хочу, аби мама буля поряд. Аби вона мене обняла і заспокоїла, як колись… Та такого більше не буде.
Коли я повернувся додому, дядько Іван подивився на мене і сказав:
– Збирай речі і умотуй звідси! Матері твоїй більше немає, квартира моя! Очі мої щоб тебе не бачили!
Я зібрав трохи речей у рюкзак і вийшов у холодний під’їзд. Мені було нікуди йти, тому я подзвонив у двері бабусі Маші і розповів усе як є. Вона мене заспокоїла і сказала, що за квартиру ми ще повоюємо.
Вона написала на дядька Івана заяву у поліцію і його відправили у тюрму. Бабуся Маша оформила наді мною опіку, а квартира дісталася мені. Поки я був малий, то жив з бабусею Машею, а нашу квартиру здавали. Всі гроші, які вони давали, вона відкладала і віддала мені на 18-річчя.
Зараз, я вже одружений і маю сина. Бабуся Маша живе із нами і я вважаю її найріднішою людиною.
Ви б забрали до себе сусідського хлопчика-сироту?