— Збирай свої речі і йди. Я хочу, щоб ми з тобою розлучилися. Зрозумій, я не можу більше терпіти твої зради — плакала мама і згрібала всі речі батька в валізу

— Збирай свої речі і йди. Я хочу, щоб ми з тобою розлучилися. Зрозумій, я не можу більше терпіти твої зради — плакала мама і згрібала всі речі батька в валізу.

— Людмила, схаменися! Ти що придумала! У мене немає ніякої коханки! — почав виправдовуватися батько.

І в цей момент мама дістала лист і батько все зрозумів. Він зібрав речі і пішов, але крикнувши:

— Та ти на себе подивися! У кого ти перетворилася. Тієї жінки, яку я любив вже немає. Ти ніхто. Тепер ти ніколи не будеш щаслива! А я ось буду! Повір мені! Вона красуня і зможе мене зробити щасливим! — з усмішкою кинув батько.

Але він помилився. Нам з мамою було добре без нього.

— Мама, чому ти не вигнала його раніше? Адже він завжди кричав на тебе, на мене. А хіба може чоловік, який любить, постійно бути незадоволеним і грубим. Чому ти все це терпіла? намагалася домогтися відповіді я.

— Мені хотілося, щоб у тебе була сім’я, щоб ти не відчувала себе обділеною серед своїх однолітків. Ти знаєш, я виросла без батька і знаю про що кажу. Наш батько кинув нас, а тепер ти повторюєш цей же шлях і мені гірко — розплакавшись сказав мама.

— Людина народжена, щоб бути щасливою! А ми не були щасливими. І ви не були щасливі. Ти ще зустрінеш свою любов. А за мене не турбуйся. Дивись — он які у мене кулаки — погрозила я своїми дитячими рученятами. Мама засміялася і обняла мене.

Батько помилився, тому, що то мама змогу бути щасливою і я з нею теж. Але до цього нам з нею довелося сьорбнути багато горя.

Річ у тому, що батько зовсім не допомагав нам. Навіть аліменти платив по мінімуму. Спеціально зробив довідку про те, що зарплата маленька, щоб не платити по повній. Мама кілька разів зверталася до нього.

— Це ти мене вигнала. Могли б жити як всі. І дочка не росла б без батька! Ти зробила свій вибір і тепер виплутуйся сама. — різко відповів він мамі.

— Але вона ні в чому не винна. Це ти зі мною розійшовся, але ж колишніх дітей не буває. Вона потребує тебе. — благала мама.

— Послухай, Людмила, розмова закінчена. Мені більше нема чого сказати. Я прошу, щоб ти більше не шукала зустрічі зі мною.

Мама після цієї розмови не спала всю ніч, проридала у своїй кімнаті. Я не знала чим їй допомогти. Вона попросила дати їй час прийти в себе.

Вранці мама вже була зовсім іншою. Вона красиво одяглася, нафарбувалася, я прямо її не впізнала.

— Марічко! Ти пробач мені, донечко, що я вчора трохи розм’якла. Ми з тобою дві красуні і прорвемося. У мене є ти, а у тебе є я! Значить у нас все вийде! Але без твоєї допомоги я не впораюся. Ти повинна мені пообіцяти, що не підведеш мене з навчанням, а я не підведу тебе в іншому! — вона дуже серйозно і по-дорослому мені так сказала

— Мамо! Я даю слово, що я тебе не підведу! — відповіла я осмислюючи значення кожної букви.

Мама працювала дуже багато, але з усім тим вона завжди знаходила час, щоб ми були разом. Не дивлячись на те, що роботи було багато, вона виглядала дуже щасливою жінкою. Вона прямо розквітла.

Я теж її не підвела. Закінчила школу добре.

Мама заміж не вийшла. Сказала, що більше не хоче мати тривалі стосунки, хоча її багато разів кликали.

— Марічко, ну ти що! Мені так добре одній! Я вже майже бабуся, а ти мене заміж видати хочеш. — жартувала мама.

— Мамочко, адже я скоро поїду вчитися, а ти одна — Не вгамовувалася я! Але мама не хотіла й чути нічого.

З батьком я зустрілася вже коли мені було 26 років. Він попросив зустрічі через маму. А вона добра душа мене вмовила.

— Ти знаєш, що я не тримаю на тебе зла. Я до тебе взагалі нічого не відчуваю ні любові, ні ненависті, ні злоби. Нічого! Ти для мене просто стороння людина — відповіла я батькові при зустрічі.

— Я ж твій батько! Цього не заперечиш! — спробувавши натиснути на мене.

— Так, звичайно. Я не заперечую, на відміну від тебе. Але ти нічого не знаєш про моє життя. Ти все пропустив, так, що ти просто сторонній.

— Я можу допомогти тобі. У мене успішний бізнес і є фінансові можливості. Я хочу все виправити. Дозволь мені бути поруч, — благав він.

— А мені мама з дитинства привчила, що у сторонніх дядьків ніякої допомоги не брати і завжди розраховувати на себе — різко відповіла я і обірвала розмову своїм відходом.

Мама мене, звичайно ж лаяла, що я так вчинила в розмові з батьком. Але я не ставила за мету його покарати. Мені дійсно не було чого сказати цій людині. Ми прожили ціле життя без нього і зараз я не хочу його впускати у своє.

Як ви вважаєте, Марічка правильно вчинила, що не пробачила батькові?

Content Protection by DMCA.com
Загрузка ...

цікаво

Сообщить об опечатке

Текст, который будет отправлен нашим редакторам: