Цілі вихідні Галина Вікторівна провела на дачі. Полола грядки, консервувала мариновані огірочки, збирала малинку, вишині, яку складала в контейнери і морозила. Ну не купиш такого ніде. Домашнє є домашнє. Любила жінка балувати своїх дітей.
Повернулась, а вдома ідеальна чистота, на плиті свіженький борщик, який зварила невістка. Та тільки от щось не так було. Перше куди подивилась жінка у поганому передчутті – до антресолей. А там пусто: ні маминого старого сервізу, ні фотокарток старих, ні склянок кришталевих. Усе її життя, все зникло.
Галина Вікторівна почала паніку сіяти. А запитати нікого не може: невістка з сином на роботі.
Вже й недобре їй стало. Пішла валеріану крапати. Жінці стрельнуло у голову у сміттєві баки, що за будинком глянути. Побігла по сходах, немов їй 18 було. Здивуванню її не було меж. Там все: і сукня її дочки дитяча, і рушники старі вишивані, тепер таких нігде не купиш, і кришталь. Та все, нажите її працею та те, що від матері залишилось. Всі речі були дорогі для неї. Це спогади, як-не-як.
Як невістка могла без її дозволу це все викинути. Чому не спиталась? Різні думки крутились в голові Галини Вікторівни.
Син невістку додому лише рік тому привів, а вона тут вже й порядки наводить свої.
“Ось дочка моя так би не вчинила ніколи” – думала жінка.
А й справді. Не вчинила, бо вже до матері більше, ніж пів року не приїжджає. Лиш на відстані з нею бесідує, скаже три слова і каже, що бігти має. Справи.
Галина Вікторівна подумала, що вона вишні морозить і віддає потім дочці і внучці, а невістка її купила свіжі і напекла пирогів для усіх.
Може, до дідька той старий мотлох. Не хотіла жінка псувати настрій ні собі, ні дітям.
Коли вони прийшли з роботи вона й знаку не подала, що ще нещодавно була чимось засмучена. Витягла гостинці, які привезла з дачі і почастувала ними сина з невісткою. Хай там як, але тепер вона її сім’я і любитиме невістку, як рідну дочку.
А ви зберігаєте старі речі?
