– Дівчинко моя, пробач. Ми з татом не хотіли, щоб все так вийшло. Нам так шкода. Я могла запевнити будь-кого, що готова стати мамою. Я була надто самовпевненою. І ця самовпевненість погубила мене і твого тата. Нічого не вийшло. А я так хотіла бути люблячою мамою…
Тільки не думай, що це через тебе. Ти не винна у цьому. Ти гарна і добра дівчинка, розумна і чарівна. Ми так сильно хотіли стати батьками, що не подумали настільки це важливий крок. Ми помилилися. Ми думали, що дитина зробить наше життя щасливішим, але зрозуміли, що звикли до того ритму в якому жили. Ми були надто дурні, йшовши на це.
– Не хвилюйтесь. Я не виню вас. Але я знаю, що ви будете про це жаліти. Я бачу те, що нікому не під силу бачити. Ви точно будете згадувати мене і сумувати за мною. Ви зрозумієте це, але буде надто пізно. У вас ніколи не буде власних дітей. А у дитбудинку перед вами закриють двері, коли дізнаються про мене.
– Віко, ти що таке кажеш? Звідки такі думки?
– За цей час я ще не встигла назвати вас мамою. Тому, вибачте. Я зразу відчула, що не довго у вас залишуся. Та “мамою” вас так ніхто і не назве, бо дітей не буде. Ви постарієте і будете жаліти про одну річ. Що віддали мене назад. Вас охопить самотність і ви захочете її заповнити. Чоловік помре рано, а єдиною людиною, яка б доглядала вас – була б я. Але ви зробили свій вибір.
– Віко, ти говориш дивні речі. Це, навіть, трохи лякає, припини. Це що, твоя помста? Ти сердишся, бо ми повертаємо тебе назад? Я ж пояснюю тобі. що справа у нас. Ти чудова дитина, не злись…
До них підійшла вихователька і забрала Віку з собою. А її презирливий погляд у бік жінки дав зрозуміти, щоб вона йшла геть.
Віку вдочерили знову. На цей раз сім’я була просто диво. Дівчинка виросла хорошою людиною. І її слова були віщими. Жінка не народила дітей, чоловік невдовзі помер, потім вона намагалася повернути дівчинку, але їй не дозволяли, а потім вона потрапила до іншої родини.
Чому прийомні батьки так вчинили з Вікою? Чи було б їй добре жити разом з ними, якби не інша сім’я?
