Цей давній випадок я добре запам’ятав з дитинства. Хтось із дорослих розповідав …
В одній глухому селі почали відбуватися дивні і навіть страшні події. Ночами почав лазити в курники до селян небачений досі звір. Правда, бачили його всього пару раз. Але ті, хто бачив, розповідали такі моторошні речі, що кров стигла в жилах. Мовляв, у чудовиська лісового короткий тулуб на довжелезних лапах з кігтями. А з маленької голови стирчать вниз два величезних ікла. Можна сказати, бивні. Між собою сільські відразу нарекли нічного візитера «шаблезубим».
На велику худобу і людей невловимий монстр поки не нападав, тільки по курях та гусах спеціалізувався, але, тим не менш, страху нагнав чималого. Особливо лякало, що страшна істота не пожирала свою здобич, а дерла на частини. Ніби його тільки кров цікавила, якої в подертих птахів практично не залишалося. Через такий незвичайний зовнішній вигляд і поведінку місцеві вмить придумали байки про перевертня, що скоро передушили все село.
З настанням темряви, як по команді, селяни забивалися по хатах, озброївшись рушницями та сокирами з вилами.
Так тривало кілька місяців. Нічні нальоти здійснювалися регулярно з періодичністю раз в три-чотири дні. Сільські мужики і засідки влаштовували, і капкани ставили навколо курників, в які свої ж собаки погані заскакували. Але зловити або підстрелити нічного монстра ніяк не вдавалося. Той ніби знав, де криється небезпека і обходив усі засідки і пастки стороною, з’являючись там, звідки не чекали.
Але несподівано все припинилося. «Шаблезубий», який наводив жах на все село пропав, немов і не було ніколи. За звичкою місцеві ще з місяць закривалися вечорами на всі засуви. Але поступово заспокоїлися, а сільське життя повернулася в колишнє мирне русло …
Років зо два жили – не тужили. Так раптом нова напасть. Вовки. Зима тоді видалася люта, люті морози. І сніг валив ледь не кожен день. Не встигали хвіртки розчищати. У лісі дичини мало стало – померзла. Ось вовки і подалися в село за легкою здобиччю. Те собаку потягнуть, то в стійло до худоби доберуться. Так нишпорили зграями по десятку і більше голів. Не кожен господар наважиться відсіч дати. Навіть з рушницею. Так що господарювали сірі розбійники в селі ночами, як у себе вдома.
Але все ж зовсім їм волю не давали. Мужики-мисливці ночами були напоготові. Як тільки де по селу лунали постріли – і черговий селянин відбивав вовчу атаку, відразу всім натовпом з рушницями поспішали тому на підмогу.
Так сталося і одним лютневим вечором. На околиці села, з двору баби Валі долинуло кілька рушничних гуркотів. До неї по тривозі кинулися мужики з найближчих будинків. Добре, не встигли ще спати лягти, скоро підхопилися.
Баба Валя давно жила одна. Чоловік Валентини з війни не повернувся. Прийшов лист, що пропав безвісти. Ось вона і продовжувала вірно чекати свого коханого. Свято вірила, що обов’язково з’явиться її коханий. З іншим чоловіком долю не пов’язала, діток так і не завела. А жінка була добра. До того ж ветеринаром працювала в колгоспі. Сільська пацанва то кошеня кривеньке, то пташку підранену, все до неї в будинок тягла. Знали, баба Валя нікому не відмовить, всім допоможе, всіх врятує. Як доктор Айболить майже …
Коли мужики з рушницями напереваги примчали на двір баби Валі, перед їх очима постала сумна картина.
Жінка сиділа, опустивши голову, в закривавленому снігу біля розтерзаного тіла, здається, собаки. Дбайливо тримаючи на колінах звірячу морду, вона ніжно її гладила долонею і гірко плакала:
– Рижик, бідний ти мій Рижик …
Але, підійшовши ближче, мисливці зрозуміли, що це не собака. Та й не тримала вона пса вже давно. На колінах у Валі лежала дивна голова з двома величезними верхніми іклами, ніби у шаблезубого тигра. Довгі пазуристі лапи безвольно витягнулися уздовж роздертого на шматки тіла з коротким хвостом. Колір шерсті було не розібрати, так як вся шкура перетворилася на криваве місиво. Звір, за яким так побивалася баба Валя, був мертвий …
Заплакану Валентину відвели в будинок і відпоїли гарячим чаєм. Потім, трохи заспокоївшись, вона розповіла свою історію.
Два роки тому, як і все село, баба Валя закривалася ночами від моторошного «шаблезубого», сподіваючись на те, що біда обійде будинок і сарай стороною. Не оминула …
Якось посеред ночі її розбудив переполошений шум з курника. Жінка підскочила з ліжка і, схопивши чоловікову двостволку, кинулася на допомогу своїм навшпиньки. Кури, нестямно кудахтячи, металися курником, а з далекого кута зацьковано виблискував зеленими очиськами дивний рудий звір з темними пензликами на вухах і двома довжелезними іклами у верхній щелепі.
Жінка хотіла вже спустити курок, як щось раптом її зупинило. «Шаблезубий», який забився в кут і згорнувся в руду грудочку, зовсім не був схожий на страшного монстра. Як досвідчений зоолог, Валя відразу зрозуміла, що це молода рись. До того ж, передня лапа звіра була перебита і на ній висів вовчий капкан.
Баба Валя опустила двостволку. А потім і зовсім притулила рушницю до стіни. Заспокійливо примовляючи, потихеньку рушила до тварини. Та раз у раз притискала вуха і намагалася грізно шипіти. Але на Валю не кидалася. Поки повільно, без різких рухів, наближалася до «монстра», який тримав в страху все село, розглянула його уважно. У молодого самця рисі була виражена патологія щелепи. Нижня щелепа майже була відсутня.
В результаті цього верхні ікла НЕ сточувалися і виросли до неймовірних розмірів. Дивно було взагалі, як звір до сих пір не загинув від голоду і виснаження. Тому що з таким фізичним дефектом полювати і жувати йому було неймовірно складно.
Але як би там не було, Валя – професійний ветеринар і просто добра душа, твердо вирішила допомогти звіру. Наблизившись впритул, дуже обережно звільнила пазури зі сталевих лещат. На щастя, на сильному морозі пружина ослабла, і удар не завдав нищівного впливу на кістки «шаблезубого», пошкодивши тільки шкуру та м’які тканини. Опрацювала рану перекисом водню, щоб не сильно щипало. Рись, немов відчуваючи доброту і впевненість жінки, сидів смирно і не намагався чинити опір рятівній операції. Лише час від часу скалився і сичав. Але вже не так загрозливо, як спочатку.
Поблизу Валя розглянула, наскільки звір схуд. Тепер стала зрозуміла його жага до пташиної крові. Просто інакше він не міг тамувати свій голод. Жувати м’ясо, а тим більше гризти кістки, не дозволяла будова його деформованої щелепи. Тільки міг дерти здобич кігтями і злизувати кров.
Добра жінка пожаліла нещасну тварину. Закривши його в порожній клітці, щоб не втік ненароком, пішла в будинок, де накрутила фарш зі свіжого м’яса.
З цим дієтичним блюдом повернулася до рисі. Взявши в долоню невелику кульку м’якого фаршу, простягнула його звіру. Той, пошипів для початку, висунув між своїх страшних іклів рожевого язика і злизав частування. Потім ще, і ще. Незабаром Валі довелося йти за добавкою …
Так почалася незвичайна дружба між людиною і диким звіром. Поки заживала лапа, Рижик, як жінка назвала вихованця, жив в клітці. Там було досить тепло, щоб не замерзнути. Годувати продовжувала його фаршем з рук.
Таких делікатесів «шаблезубий» не знав. Все життя його проходило впроголодь, а тут він від’їдався до відвалу. Баба Валя тільки встигала дивуватися ненажерливості свого непроханого гостя. Через тиждень такого курорту Рижика було не впізнати. Боки округлилися, шерсть стала густою. І що вразило Валю, він замугикав навіть після ситного обіду. Але гладити себе так і не дозволяв. Відразу притискав свої вуха з пензликами і застережливо сичав.
Сусідам Валя про свого найду не розповідала. Знала, що відразу віддадуть в притулок для тварин. Як же, це ж монстр нічний!
Через пару тижнів відімкнула двері в зграйку:
– Біжи, Рижик, додому! В ліс. І не попадайся більше в капкани!
Звір, немов зрозумів слова, вибрався назовні. Обнюхав повітря, уважно озирнувся по сторонах, а потім подався в сторону лісової гущавини, злегка накульгуючи.
Валя навіть сльозу впустила на прощання. Шкода розлучатися. Звикла до рудого рися, як до якогось котика. Та дикого звіра не втримаєш в домашній клітці. До того ж дорослого хижака, який народився і виріс в лісі. Нехай біжить. А я чим змогла, допомогла …
Але не стримала радості, коли «шаблезубий» з’явився через кілька днів. Вночі він легко перемахнув на своїх довгих лапах паркан, що оточував двір Валі. В курник не поліз, а підійшов до дверей в будинку і, лігши на ганку, терпляче чекав, поки жінка прокинеться і вийде.
Вранці, отримавши добру порцію фаршу з рук своєї рятівниці-годувальниці, вдячно помурликав і побіг назад до лісу.
Так Рижик і став періодично відвідувати двір Валі. В хату не заходив, але гладити себе вже дозволяв. При цьому досить мружився і мурчав голосно, за трьох котів …
А в той морозний лютневий вечір баба Валя вийшла зі своєї баньки, що стояла на краю ділянки, і рушила в бік будинку. Але, пройшовши половину шляху, в переляканому заціпенінні завмерла на місці. Попереду, між нею і рятівною хатою, по снігу переміщалися зловісні тіні. Вовки! Не побоялися, окаянні, пробратися у двір! Рушниця в будинку. А в руках зі зброї лише порожнє відро …
Назад в баню вже не встигнути добігти. Вмить наздоженуть і розірвуть на частини. Стояти на місці – теж смерті подібно. Ось вони вже почали наближатися, нишпорячи по сторонах …
Баба Валя судорожно стиснула рукою дужку відра. Схоже, ось і смерть моя прийшла.
Раптово з даху сараю, що стояв біля будинку, немов пущена стріла, майнула тінь і збила з ніг одного з сірих хижаків. Одразу пролунав лютий рев і вже другий вовк закрутився, зчепившись у клубку з кимось так, що на всі боки летіли шматки закривавленої вовни.
Сторопівши від несподіванки, зграя схаменулася і підключилася до побоїща, змістившись в сторону від стежки.
Скориставшись моментом, баба Валя щодуху помчала до будинку. Добре, що двері залишила не замкнутими. Увірвавшись в хату, схопила заряджену заздалегідь рушницю. Вискочила назад на ганок і дуплетом вистрілила в повітря, лякаючи проклятих вовків. Потім перезарядила і знову бабахнула разом з двох стволів.
Лісові розбійники моментально зникли в темряві. На забрудненому кров’ю снігу залишилися лежати тільки два тіла. Одне вовче, а інше …
Баба Валя підійшла ближче і побачила закинути морду з довгими іклами. «Шаблезубий» ще дихав. Але все рідше, рідше …
Жінка сіла в сніг поруч, дбайливо поклавши голову самовідданого рятівника на коліна. У котячих зелених очах швидко згасало життя. Гарячий язик лизнув жіночу долоню і обм’як …
– Рижик, бідний ти мій Рижик …
Незабаром підбігли сусідські мужики. Від одного з них я і почув пізніше цю дивовижну історію …
Ви б змогли прихисити у себе дикого звіра, якби йому це було необхідно?
