Була у нас в селі одна стара. Її кликали Петрівна. І дуже їй всі заздрили, по-чорному.
Виростила Петрівна двох дітей сама. Хлопчика і дівчинку. Чоловік її втонув ще у молодості, п’яним тоді був.
Та жінка була сильна, впоралась з усіма негараздами. Дітей виховала чудово, відправила їх вчитись у місті, харчі і гроші їм відправляла. На фермі тоді вона працювала та свій сад з городом мала. Корова була. Жінка крутилась, як могла.
Діти в місті залишились, життя своє там влаштували.
Петрівна і досі їздила в місто на ринок, овочі та сметану продавати. Залишалась інколи у дітей: то у дочки, то у сина. А діти її зовсім не скупі були, віддячували мамі за хороше виховання. То пальто нове подарують, то хустку, то квитки у театр або на концерт. Делікатесами її частували.
Петрівна поверталась у село, показувала подарунки сусідкам, розповідала про свої поїздки у піднесеному настрої. Ті і заздрили. А як було не заздрити? Не у всіх же такі діти чудові! А от Петрівні пощастило!
Діти у село до матері не приїжджали. Що тут їм робити? Бруд та бідність могли хіба побачити. Вони з онуками за кордом їздили відпочивати. А бабця сама до них приїздила в гості. І щасливою з подарунками поверталась. Всім же було добре.
До тих пір поки стара страшно не захворіла. Злягла з температурою. Корова мукати почала, то і сусіди підійшли. Петрівні таблетку дали, корову погодували. І до дітей хотіли подзвонити. Та стара негайно заперечила:
– Не треба! Не турбуйте їх.
Петрівні стало гірше, їй викликали швидку та все ж додзвонились до дітей. І виявилось багато сумних речей, які Петрівна сусідам то не розповідала.
І син, і дочка, давно в гості матір не кликали, бо хто з ремонтами, хто з переїздом справи вирішує. Часу не було.То вони у відпустці були, то самі у гості поїхали. Так на Великодень і свята різні до неї телефонували, вітали. Просто бачились рідко. А подарунки ці всі…Обманом були..Сама собі Петрівна їх і купувала. ..А казала, що діти. Вигородити їх хотіла. В кращому світлі перед народом поставити. Та для чого? Мабуть, боялась, щоб не засміяли її в селі. Мовляв, ти он скільки в них вклала, горбатилась усе життя, а вони тобі що?
А сусіди таки не сміялись. Плакали..Коли в останню путь її проводжали. І дати приїхали, теж плакали. Дивились на усі ті куплені мамою речі і плакали. Та змінити нічого вже не могли.
От так от буває. Не варто нікому заздрити, бо ми не можемо знати, що і як насправді відбувається в інших людей. Чужа сім’я, як то кажуть, темний ліс.
Чи шкода вам Петрівну? Як гадаєте, вона заслужила хорошого ставлення від дітей?
