Моє дитинство було наповнене болем і стражданнями, але я дякую Богові за те, що я маю зараз і за те, що він тоді мене не залишив.
Я пам’ятаю себе десь з рочків 3-4. Тоді я був звичайною дитиною і у мене була звичайна сім’я. Ми жили в любові і гармонії, поки мама не потрапила в ДТП. Після аварії вона довго лежала в лікарні, а потім померла.
Тато ніяк не міг змиритися з такою втратою. Він постійно плакав, а потім почав пити. За мною він дивитися зовсім перестав. Я ходив в школу голодний і брудний. Звичайно, добре вчитися в таких умовах я не міг, адже, постійно думав тільки про їжу. Я перестав добре вчитися в школі і мої вчителі звернулися до органів опіки.
Коли до нас додому прийшли співробітники органів опіки, мого батька ніби замінили. Він перестав пити і почав за мною доглядати. Відтоді він став моєю справжньою опорою і підтримкою.
Через деякий час батько повів мене знайомитися з якоюсь тіткою Оленою. Спочатку я не хотів з нею знайомитися, адже, вважав це зрадою з боку батька. Однак, тато мені пояснив, що це необхідно, адже, органи опіки можуть забрати мене з неповноцінної сім’ї.
Забігаючи наперед хочу сказати, що тітка Олена мені відразу дуже сподобалася. Вона була такою гарною, люблячою і турботливою, а ще вона вміла дуже смачно готувати.
Незабаром, ми почали жити разом. Мені було дуже весело і цікаво, адже у тітки Олени був син Стас. Я був за нього трохи старшим, але це не заважало нам прекрасно знаходити спільну мову. Життя потроху почало налагоджуватися і раптом як грім серед ясного неба у батька діагностують рак.
Через три місяці його не стало, а мене все-таки забрали в дитячий будинок. Тато з тіткою Оленою не були офіційно одруженими, тому за законом я не міг залишитися з нею.
Вони зі Стасом постійно приходили мене провідувати. Приносили мені смачну домашню їжу, іграшки і новий одяг. А ще тітка Олена постійно повторювала, що скоро зробить всі необхідні документи і забере мене додому. Я провів у дитячому будинку так багато часу, що перестав вірити в це.
Одного разу мене викликали до директора в кабінет і коли я зайшов туди, то помітив тітку Олену зі Стасом.
– Збирайся, Саша, ти додому їдеш, – радісно сказала директор, а у тітки Олени потекли сльози.
Відтоді ми почали нове життя. Мама, а саме так я почав називати цю дивовижну жінку, влаштувала мене в мою рідну школу, де я зумів довчитися і вступити до інституту.
Сьогодні я вже дорослий і у мене своя сім’я. Доля Стаса також склалася якнайкраще. І хоча ми живемо далеко один від одного, кожен раз на вихідні ми збираємося в маминому будинку, щоб провідати нашу маму і спробувати її найсмачнішого у світі борщу.
Що ви скажете про такий благородний вчинок тітки Олени?
