Надворі була пізня осінь, коли дівчинка народилася. Всі запам’ятали її через голосний плач, який лунав на всю лікарню. Оленка появилася на світ 22 жовтня 1968 року рівно о 10 годині вечора.
– Здається, що вона виросте і стане всесвітньо відомою оперною співачкою! Ото вже маля голосисте! – сказала акушерка та взяла дитя на руки, щоб та заспокоїлася.
Оленка росла веселою та розумною. Її цікавило все на світі. Але інколи було дивне відчуття, немов якась певна ситуація щоразу повторюється у її житті. Як пізніше сказала мама, це називається дежавю. Та і жінку це почало хвилювати, адже у її родині були родичі з нестабільним психічним здоров’ям. Мама боялася, щоб така доля не спіткала й малу донечку. Одного дня вирішили звернутися до дипломованого спеціаліста, щоб той допоміг запобігти такій проблемі. Але той не виявив ніяких порушень, мовляв “з дівчинкою все гаразд, у неї нема жодних підстав для хвилювання”.
Але на зустріч дівчинка не все розповіла лікарю. Наприклад, змовчала про дивний спогад – розмова зі старим чоловіком, який одного разу прийшов до неї з дивною пропозицією. “Я можу дати тобі шанс прожити нове життя та змінити ситуацію” – промовив незнайомець та щось записав у важливу теку з документами.
Олену насторожили запитання лікаря про її стан та емоції, не могла довіряти йому повністю. Вирішила його так обхитрити. Тому все закінчилося швидко і родина забула про цю проблему.
У школі дівчинка була старанню ученицею, швидко засвоювала матеріал та постійно відповідала на уроках. Найбільше вона любила англійську мову та математику. Та не була типовою зубрилкою, часто допомагала однокласникам виконувати домашнє завдання, товаришувала з кожним. Навіть найсуворіші вчителі любили дівчинку та ставили її у приклад.
Одного дня до класу зайшла вчителька, а з-за її спідниці сором’язливо виглядала незнайома дівчинка.
– Знайомтеся, це – Надійка, ваша нова однокласниця.
Надя була одягнена у звичайне плаття, яке де-не-де було залатане та підшите. Видно, що не нова сукня. Зверху – кофтинка, яка була вже сірого кольору. Видно, що одяг часто прали й відтінок побляк з часом. А туфельки були зношені, фарба вже облізла. Такий зовнішній вигляд дівчинки у деяких дітей викликав тихі насмішки та єхидні погляди.
– Агов, ти де такі речі купила? На сміттєзвалищі чи у безхатька викрала? – крикнув хлопчик, який сидів на останній парті.
Клас почав голосно реготати, а новенька дівчинка одразу почервоніла. Здавалося, що вона зараз ладна утекти, куди очі дивляться, та ніколи не повертатися у цей клас. Вчителька попередила, що викличе кожного з батьків до школи, якщо так смішно. Тоді настала тиша.
Але таке попередження нічим не допомогло. Щодня Надя чула насмішки та образливі слова про зовнішній вигляд. Боялася щось сказати у відповідь, адже вона одна проти цілого класу. Часто ховалася під час перерви у туалеті та плакала. Дівчинка була сиротою, її виховував старенький дідусь. Звісно, що пенсія у нього була невелика, тому не міг дозволити купити новий одяг з магазину, тому онука носила вже ношений одяг. Але вони не мали іншого виходу.
Одного разу дівчинка вирішила пригостити однокласників яблуками з власного саду. Та і навіть не подякували – гонорово всі разом викинули подарунки у сміттєвий кошик, навіть не покуштували. Та декілька розбишак після уроків вирішили по-особливому “подякувати” Наді за частування.
На шкільному подвір’ї нікого не було, вчителі вже пішли додому або ще сиділи у кабінетах. Охоронця також ніде не було видно. Тому школярі почали кидати у дівчинку яблука. Їх це дуже забавляло. Щоразу все більше дітей приєднувалися до хуліганів. Вони почали викрикувати образливі слова про Надю та її дідуся. Насміхалися та цілилися у голову, щоб завдати ще більшого болю щоразу. Дівчинка не знала, що її більше ранить – ті слова чи яблука, які летіли їй в око, лоба та спину. Та не могла нічого вдіяти, тому просто стояла на дорозі та прикривалася від нападу.
– Давай, бери яблуко та ходи, це ж весело – крикнула Оленці її сусідка по парті, Світлана.
Та Олена не послухала. Вона підбігла до Наді та почала її обіймати, тим самим прикриваючи від яблук. Всі почали дивуватися такому вчинку.
– Досить! Не бачите, що їй боляче! Навіщо ви так з нею?! Думаєте, що знайшли найслабшу у класі, то можете її так ображати! Та ви справжні дурні та боягузи! Дайте Надійці спокій, вона вам нічого поганого не зробила! – почала кричати на кожного Оленка. У неї вже не вистачало повітря і голос почав помалу ставати хриплим, але вона далі продовжувала кричати на однокласників.
Тоді Оленка вирішила провести дівчинку додому, щоб ніхто не підстеріг її та не напав знову.
– Я знаю, що у тебе сьогодні день народження. Вибач, що так трапилося. Але прийми від мене найщиріші побажання. Давай будемо дружити? – промовила Олена та обійняла Надю – Якщо хтось захоче тебе образити, то буде мати справу зі мною!
Відтоді до дівчинки ніхто не ліз. Всі немов забули про її існування. А дівчатка стали найкращими подругами та товаришували й після закінчення школи.
Чи доводилося вам колись захищати однокласників від таких розбишак?
