Наше з Павлом весілля мало відбутися через місяць. Але з кожним наступним днем з’являлося все більше проблем, і ця підготовка нагадувала якусь скажену метушню. Ще мене хвилювало чи поладять мої батьки зі сватами.
Я сама виросла у маленькому селі, за 2 години від міста. У мене була старша сестра, на яку батьки покладали великі надії. Як же вони розчарувалися, коли почули, що Іра хоче залишитися в Польщі назавжди. Три роки тому вона поїхала туди на заробітки, добре влаштувалася і знайшла собі чоловіка. Частково я могла зрозуміти реакцію батьків, бо вони для неї збудували новий дім і сподівалися, що скоро у ньому бавитимуть онуків.
Для мене вони теж збудували дім. Все було майже готове, хіба доробити ремонти у кімнатах. І дуже хотіли, щоб я таки залишалася з ними.
Мій університет знаходився в обласному центрі. Там я і познайомилась з Павлом. Він був єдиним сином, і він з батьками мав дуже теплі стосунки. Як коханий потім розповів, що вони ціле життя відкладали гроші й поступово теж будували собі дім на два поверхи. Жили вони ближче ніж ми й так само думали, що син приведе невістку додому. А я не могла уявити, як вони відреагують на те, що житиме він у мене.
Через це почалися гострі суперечки. Ще на сватані кожна сторона сперечалася де хто піде жити й це псувало всім настрій і їло нерви.
– Вона буде жити у своєму окремому будинку, там все буде готове. Все своє, ніхто мішати не буде! – наводила аргументи моя мама.
– У нас два поверхи, місця достатньо. І до центру міста пів години. У селі ніяких перспектив. – заявила сваха.
Ці слова ранили моїх батьків. Вона мене переконувала у тому, що буде важко ділити двом господиням одну кухню і подвір’я.
Так і сталося. За наполяганнями чоловіка я таки переїхала до нього. Щоби я не робила, але сватам усе було не так. Постійно чула у свою спину їхні дорікання. Не знаю якої вони були про мене думки. Я на той час встигла знайти пристойну роботу і дорости до керівної посади.
Вже пів року я вислуховувала про їхні невдоволення. Якось запропонувала поділити дім. Щоб батьки жили на другому поверсі й доробити їм окремий вхід. Але свекор був категорично проти.
Настала зима. У будинку завжди було холодно, бо батьки економили на газі. Я терпіла майже два місяці, а потім ввімкнула калорифер у своїй кімнаті. Це побачив свекор і висмикнув його з розетки:
– Щоб я більше такого не бачив? Господинею себе вважаєш?
Ці слова мене сильно образили, адже я так сама оплачувала частину комунальних послуг. Мені набридло труситися від холоду. Та і навіщо їм було будувати такий дім, якщо вони не могли його обігрівати? У мене хоч і маленька хатинка, але там би завжди було тепло, я впевнена у цьому. Так більше не могло тривати.
Я знайшла номер рієлтор і попросила в нього пошукати квартиру. Чоловіку сказала, щоб вибирав: жити зі мною і зберегти сім’ю або залишатися з батьками. Він погодився, але особливої радості в очах я не помітила. Свекри після нашого переїзду перестали зі мною спілкуватися.
Наступним сюрпризом стала заява Павла стосовно оплати оренди. Спочатку він сказав, що йому є де жити й він не буде нічого там оплачувати. Казав, що то мої забаганки й щоб я сама з ними розбиралася. А з кожним наступним днем я розуміла, що наш шлюб розвалюється. Ми так пожили ще кілька місяців і я не витримала. Подала на розлучення.
Зате був і позитив серед усього цього. Життя у місті справді мені сподобалось, я відкрила для себе багато нового і вже планувала далекі перспективи з роботою, завела друзів. Але для повного щастя мені не вистачало власного житла. Я подзвонила батькам і попросила, щоб вони продали один з будинків і допомогли мені купити квартиру.
Їхня відповідь мене здивувала. Вони, крім того, що навідріз відмовилися від моєї пропозиції, то ще довго потім ображалися. Бо я не оцінила їхні старання, заради мене вони ціле життя економили. Я ж не хотіла повертатися у село і зрозуміла, що переді мною стоїть нелегкий вибір. Мені нічого не залишалося, як подзвонити сестрі у Польщу. Вона допоможе мені знайти роботу і сподіваюся моє життя налагодиться.
А як я мала вчинити? Адже то були мрії батьків, а не мої?
