Все, що я напишу зараз, я сама дізналася зовсім недавно – коли мені виповнилося 18 років. Зараз мені 25, і я, як ніхто, вірю в чудеса, в любов та справжню жіночу дружбу. Але про все по черзі. Сталося це напередодні Різдва. Маму поклали на збереження, коли у неї вже був великий термін.
Весь тиждень вона пролежала одна у двомісній палаті, насолоджуючись самотністю і відпочиваючи перед майбутніми пологами. Але незабаром до неї підселили ще одну вагітну жінку. Не сказати, щоб у віці, але з вигляду їй було понад сорок. У перший день їм так і не вдалося познайомитися, тому що жінка була без свідомості.
– Складна вагітність, – в один голос твердили медсестри, без особливого бажання відповідаючи на мамині питання. Мама не спала всю ніч, переживала за сусідку і її дитину, боялася, що їй стане гірше або вона і зовсім помре. Але все обійшлося: на ранок жінка відкрила очі і навіть встала на ноги, повільно і невпевнено пересуваючись по палаті.
Розговорилися. Мама дізналася, що вагітну звуть Любов’ю, їй 42 роки, всі з яких вона прожила в глухому селі. Працювала Люба дояркою, була круглою сиротою, без родичів і без чоловіка, а ще ненароджений малюк повинен був стати її первістком, якого вона дуже чекала. Про майбутнього батька вона нічого не говорила, та мама і не стала розпитувати – захоче, сама розповість, а ні, значить, є на те причини.
Любов була на 8 місяці, але через вік вагітність проходила важко, тому її поклали сюди на збереження. Було видно, як медсестри неохоче стежили за її станом і навіть з якоюсь гидливістю ставилися до цієї доброзичливої жінки.
Сільських міські не шанували, часто задирали носа і вважали їх нижчим станом. Але Любов навіть увагу на це не звертала, а тільки виблискувала рівними, міцними зубами їм услід, всім своїм єством випромінюючи позитив і щастя. У неї було просте, відкрите обличчя, усипане веснянками, трохи розкосі зелені очі і маленький, акуратний ніс. Довга коса діставала майже до п’ят, і єдине, що видавало в ній жінку, яка з дитинства звикла до праці, – це руки. Великі, міцні, з трохи припухлими від роботи суглобами. Мамі припала вона до душі відразу. Здавалося, що вона знає Любу все своє життя.
Тому вже через пару днів вони стали справжніми подругами, які ділилися найпотаємнішим і навіть пообіцяли один одному, що обов’язково будуть підтримувати зв’язок після виписки з пологового будинку. Мама відчувала незрозумілу ніжність і повагу до цієї сильної жінки, яку вдома ніхто не чекав. Тому вона просила чоловіка, мого батька, щоб він приносив продукти і на неї теж. Люба як дитина раділа гостинцям, багато з яких вона навіть ніколи і не пробувала. Банани і апельсини були для неї заморськими стравами.
– Це диво якесь! – частенько повторювала вона. А мама тільки сміялася у відповідь, розчулюючись її дитячій наївності і простоті. Попри свою щирість, Любов не була дурна, як могло здатися на перший погляд.
У побуті і життєвих справах вона знала набагато більше, ніж мама, тому вчила її в’язати, розповідала, як правильно зберігати продукти, пекти смачний хліб і робити закрутки про запас. Але одного разу вночі маму розбудив дикий крик. Любі раптово стало погано, і жінку відвезли в реанімацію. Кожен день мама дізнавалася стан подруги, але медсестри лише розводили руками – весь цей час вона так і лежала без пам’яті і у свідомість не приходила.
Мама дуже переживала, постійно плакала і не знаходила собі місця. А через кілька днів мамі приснився сон. Ніби вона знаходиться у себе вдома, на кухні, сидить і крутить помідори на зиму. І тут заходить Любов, в білому повітряному платті і з вузликом в руках. Сідає поруч з мамою і з посмішкою каже: – Ось і все, Марічко, їду я звідси. Не можна мені більше тут залишатися.
Тільки дочку мою не дозволяють з собою забрати, тут, кажуть, повинна залишитися.
– Як же так, Люба? У тебе і родичів ніяких немає! З ким же малятко залишиться? Любов кладе руку мамі на плече і з ніжністю дивиться на неї довгим поглядом:
– Марічко, прохання у мене є. Знаю, добре у тебе серце, знайдеться в ньому місце і для третьої дитинки. Виховай мою Ангеліну, як свою. А я цього ніколи не забуду, допомагати буду. Відтепер завжди у вашому домі достаток буде і щастя. Ти тільки забери мою дочку, щоб вона мою долю не повторила і сиріткою не залишилася. Обнялися вони, поцілувалися і попрощалися вже назавжди. Прокинулася мама в сльозах. І відразу зрозуміла, що непростий це сон.
А тут і медсестра на обході повідомила, що вночі Любов померла.
– А дівчинка? – захвилювалася мама і згадала прохання своєї нічної гості. Медсестра здивувалася такій обізнаності, але відповіла: – Жива і здорова. Хоч і недоношена народилася. Звичайно, мама була розгублена. Сім’я у них небагата, свою дитину піднімати потрібно, чи потягнуть вони з чоловіком ще одну? А тут ще й згадала, що Люба уві сні їй сказала, що знайдеться в її серці місце і для третього малюка. Якого третього? Що вона мала на увазі?
Почалися пологи. І мама народила двійню! Після цього стали зрозумілі загадкові слова подруги, тому тут вже мама не могла не виконати її прохання. Батько теж був не проти чудесного поповнення сім’ї ще одним новонародженим. Адже навіть не довелося розбиратися з документами!
Ангеліну записали як третю мамину і таткову дитину, яку вони і виростили, як свою. Любов же стримала свою обіцянку. Регулярно вона приходила до мами уві сні, допомагала порадами в найважчі моменти життя, а один раз навіть врятувала мого брата від смерті. У нього піднялася температура, всі думали, що звичайна простуда, підмерз трохи, ось і захворів. І ось Люба знову сниться мамі, дивиться на неї з хвилюванням і каже:
– Маріє! Часу зовсім немає! Бери Олексія і терміново веди до лікаря! Не застуда це! Вранці ж мама побігла з братом до лікаря. З’ясувалося, що у нього остання стадія гаймориту – ще трохи і хвороба б дістала до мозку.
Так ось Люба віддячила нашу сім’ю за те, що ми прихистили її дочку. Ангеліну ми ніколи не кривдили. Вона виросла чудовою людиною, чуйною, доброю і розсудливою. Зовсім недавно вона зустріла справжнє кохання, вийшла за нього заміж і поїхала жити за кордон. Скоро збираємося до них в гості. На сімейній нараді було вирішено все їй розповісти. Сестра повинна знати, хто її справжня мама і якою чудовою жінкою вона була. Але це нічого не змінить для нас: адже в наших з братом серцях вона назавжди залишиться улюбленою сестричкою, а в серцях батьків – різдвяним дивом і ще однією донькою, яку їм подарувала доля.
Ви б так само вчинили на місці Марії?
