У Зої не було ніякої рідні, тому її віддали у дитячий будинок. Місто було маленьке, ніхто не хотів забирати її, крім однієї багатодітної сім’ї Іванових. Всі їх відмовляли, адже вони вже мали 5 дітей, але батько відповів: “Де 5, там і 6”.
Завжди на Зою в селі дуже косо дивилися й поза спиною перешіптувалися, що вона нерідна. Через декілька років вона почула розмови двох сусідок й мерщій побігла до мами, аби дізнатися правду.
Коли дівчинка запитала про це у мами Алі, та сіла поруч із нею та сказала, що це дійсно так. Жінка не хотіла брехати доньці, проте ці слова зовсім не засмутили Зою. Вона сказала, що тепер любить її навіть більше, адже вона врятувала її від того страшного життя в дитячому будинку.
Старші діти Іванових виросли й поїхали до міста. Лишилася тільки Зоя.
Одного разу Аля пішла на річку речі прати. Це був початок весни, річка замерзла, а вода була просто крижана. Частина льоду, на якому стояла жінка відкололася та попливла за течією. Маленька Зоя побачила це та почала швидко бігти до матері. Вона прудко перестрибувала з крижини на крижину й вже за декілька секунд дісталася до мами. Вона схопила її за руку та допомогла вибратися на берег. Аля від вдячності просто впала на коліна та не переставала їй дякувати. А дівчинка просто обняла її та сказала:
– Мамо, ти мені життя подарувала, я не могла допустити, щоб з тобою щось сталося. Я тебе люблю.
З того часу, в селі більше ніхто не говорив про те, що Зоя не рідна дочка Іванових. Такий вчинок заслуговує великої шани. Вони врятували її, а вона їх.
Як ви вважаєте, чому такі родини привертають до себе увагу оточення?
