– Зозуля, зозуля, скільки мені залишилося? – запитала вона вголос і з прихованим серцем чекала відповіді

Соня, лежачи на лікарняному ліжку, відчувала, як йшли від неї життєві сили, і ставали все слабкішими і слабкішими. Лікар приходив, слухав її серце, важко зітхав, мотав головою і нічого не кажучи, призначав найсильніші знеболювальні, від яких жінка провалювалася в короткий і важкий сон.

Але через пів години вона прокидалася від нестерпного болю і стогнала, і знову приходила медсестра і робила черговий укол. Нарешті, настав довгоочікуваний ранок, і Соні стало легше. Вдень якось біль був слабкішим, і можна було дихати на повні груди. Чоловік Соні Семен увійшов в палату в білому халаті з сумкою фруктів і нагнувшись до дружини, поцілував її в щічку.

– Привіт мила. Я був у головлікаря. Він дозволив тебе взяти додому. А уколи ми і вдома зможемо зробити. Попий чаю, і будемо потихеньку збиратися.

Вдома було краще. Соня відчула це відразу. Не дарма в народі кажуть “Рідні стіни лікують”,  – згадала жінка.

Соня зробила кілька ковтків гарячого чаю і тихо підійшла до вікна. Вона сіла на крісло і втупилася на вулицю.

У двері подзвонили. Семен відкрив і побачив друга дитинства Віктора Межина.

– Здоров. Проходь.

– Сусіди сказали, що ти Соню додому привіз. Що, легше їй стало?

– Вона помирає. У неї рак неоперабельний. Їй залишилося два тижні жити, от і віддали з лікарні додому вмирати, зітхнув Семен.

– О Боже. Не може бути.

– Може. Все може бути.

Соня, почувши цю розмову, обімліла. Серце на мить зупинилося від страху.

А мені говорили просто перевтома і занепад сил, – згадала вона слова свого лікаря і чоловіка.

– Її потрібно частіше вивозити в ліс. Нехай вона хоч наостанок порадіє.

Так і зробили. Кожен день Семен почав вивозити Соню в ліс, де садив її на невелике м’яке крісло, вкриваючи ноги старим картатим пледом.

Соні ставало все гірше і гірше, вона перестала взагалі спати, тільки забувалася на кілька недовгих хвилин і робила кілька ковточків гарячого солодкого чаю, відмовляючись зовсім від бульйону.

Якось раз, сидячи на галявині, жінка, змирившись зі своєю хворобою, прислухалася до лісових звуків.

Вона почула, як плаче в кущах іволга. “Про мене плаче”, – подумала жінка і почувши зозулю, здригнулася.

– Зозуля, зозуля, скільки мені залишилося? – запитала вона вголос і з прихованим серцем чекала відповіді.

Зозуля прокувала три рази і замовкла.

– Невже всього три дні? – жах накрив Соню, наганяючи страшну тугу і страх.

З кущів несподівано вийшла стара жінка, і побачивши Соню, промовила:

– Що, мила, хворієш?

– Так, бабуся.

Бог дасть, все обійдеться, промовила старенька, але не пішла, а стояла і дивилася на Соню, ніби чекала від неї питання.

– Бабуся, а зозуля кує дні чи роки?

– Роки, дівоньки моя, тільки роки. Зозуля ніколи не кує дні.

– А правду вона говорить?

– Істину, донечко, просто істину. Вір їй, рідна, і підеш на поправку.

Від таких слів на душі у Соні потепліло. Вона раптом зрозуміла, що ще буде жити цілих три роки, а не помре через тиждень, другий. Ця звістка подіяла на жінку, як лікувальний бальзам, і вона заспокоїлася. Несподівано для себе Соня задрімала і проспала в лісі майже дві години.

Удома вона була веселіша, ніж зазвичай. З’їла кілька ложок курячого бульйону без хліба, і випила пів склянки гарячого чаю з медом. Семен дивився на дружину, і душа його охолола. “Кажуть, перед смертю стає краще хворому”, – думав з жахом він.

А Соня в цю ніч спала, правда часто прокидалася і просила води, і жодного разу не попросила зробити знеболювальний укол. На другий день вони в ліс не потрапили. Семен затримався допізна на роботі. Соні допомагала сусідка та медична сестра, прив’язана до хворої.

Через день вони знову приїхали в ліс і встали вже на знайомій галявині. І тільки Соня приземлилася в зручне крісло, як пролунав голос зозулі.

– Зозуля, зозуля, скільки мені залишилося? – знову загадала жінка.

Зозуля прокувала на цей раз п’ять років, вселяючи в Соню віру і надію. Нічого в душі не залишилося у Соні від переляку. Вона відчувала себе втомленою, але щасливою.

Засинаючи, вона подумки повторювала: – П’ять … Цілих п’ять років …

Відтоді жінка пішла на поправку. Повернувся апетит і сон. Почали потихеньку повертатися втрачені сили. Вона вже сама потихеньку ходила по галявині, збираючи ромашки і незабудки. Так само кувала десь зозуля, додаючи через день по році або два. Через два місяці у Соні зменшилися метастази, а ще через місяць зникли зовсім.

Минув час, і Соня на подив лікарів, вилікувалася повністю. Її зняли з обліку і цікавилися, як вона лікувалася і чим? Соня тільки посміхалася у відповідь.

– Ви не повірите, але мене вилікувала зозуля, – говорила вона радісно.

Вони з чоловіком продовжували їздити в ліс, і Соня з вдячністю поклонялася лісові і зозулі, яка її врятувала.

Як ви вважаєте, віра та надія здатні вилікувати людину?

Напишіть нам в коментарях у Facebook!

Ira
Content Protection by DMCA.com
Loading...

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам:

Adblock
detector