Нас, мешканців маленького села, залишилося всього п’ять осіб. І всі старенькі! Чоловіки наші вже на цвинтарі! А ми живемо досі. І сподіваємося, що нас скоро заберуть діти. Але наші дочки і сини прижилися в місті і дуже зайняті – навіть на літо приїхати в гості до матері не мають часу.
У сусідки Миронівни будинок, колись побудований чоловіком сорок років тому, вимагав ремонту. Вона, відмінна чистюля, тримала свої кімнати в порядку. Але дах протікав, паркани почали падати, потрібно було міняти рами у вікнах, підлоги скрипіли, а син давно не приїжджав. На сімдесятому році у неї розболілася спина, але ж потрібно витягувати воду з колодязя, заготовлювати дрова, навесні копати город, влітку косити сіно для корови, восени збирати картоплю. У селі багато важкої роботи.
Миронівна зателефонувала синові, і він скоро приїхав в село. Вони разом вирішили, що мати переїде до нього. Продали корову, забили дошками вікна в будинку, і ми проводили машину, яка віддалялася по курній дорозі.
Увечері я теж думала, сидячи за столом, перед грубкою:
– Може, і мені зателефонувати доньці Світлані?
Потім згадала вічно скандального зятя Михайла, трьох гучних онуків, і вирішила, що ще не час! Поки можу жити одна, буду жити тут.
У Миронівни син позитивний і добрий! Швидко приїхав і відразу забрав її! Він в домі господар, і Миронівна буде жити у нього спокійно і добре. Я сама бачила, коли вони раніше відпочивати приїжджали, що невістка тиха і спокійна, та й дівчинка у них відмінниця і ввічлива така.
Закінчилося літо, почалися осінні дощі. Ми з сусідками збиралися на чай з варенням, розмовляли і співали пісні. Ми просто жили всі поруч і розважалися, як могли.
Одного разу, перервавши нашу пісню, відчинилися двері і на порозі з’явилася Миронівна. Але була вона якась поникла, мокра і сумна. Ми кинулися до неї, зняли мокрий плащ, посадили за стіл. Я швидко витягла свою заначку, пляшку горілки, збережену на всякий випадок для оплати термінової роботи. Ми на радощах випили!
Миронівна випила горілку, утерла губи долонею і сказала:
– Дівчата, дізналася я, що таке нелюбов.
Вона замовкла і дивилася на стіл, як ніби розглядаючи напівстерті візерунки клейонки. Потім видихнула:
– Любов, це коли тебе люблять, а нелюбов – коли ти заважаєш!
Скривила губи:
– Коли до мене приїжджають гості, я намагаюся, щоб їм було зручно і хочу допомогти їм звикнути у мене і почувати себе як вдома. Нагодувати смачно, розмістити речі, показати, де можна вмитися. Як краще їх розташувати, щоб відпочивали і зручно спали вночі, допомогти, якщо захворіли. Хочеться, щоб відчували себе, як вдома, не сумували. Ми розмовляємо і сміємося, радіємо один одному!
Адже спілкування – це головний показник любові і дружби!
Поки у сина з невісткою не було коштів, щоб їздити у відпустку в далекі краї, вони приїжджали до мене. Ми дружно жили разом всю відпустку, а внучка залишалася і після від’їзду батьків. Я вважала, що це мої рідні люди, з якими я зможу жити довго в радості.
Але мені у сина в будинку, куди я переїхала жити не в гості, а назавжди, не могли підібрати місця: скрізь я опинялася зайвою! У просторій трикімнатній квартирі одна кімната – спальня сина і невістки, друга – внучки, третя – прохідний зал. Для мене в кімнаті внучки Яни вирішили ставити розкладачку на ніч.
Спати на ній мені було незручно, я не висипалася вночі, а вдень і прилягти не було де. Вдень Яна на своєму ліжку лежить, по телефону розмовляє і на мене коситься. Я розумію, що заважаю їй, і виходжу в зал. А там син з невісткою завжди телевізор дивляться. Але всі передачі, що їм подобаються, для мене не цікаві. У внучки в кімнаті теж телевізор є, але вона весь вечір на телефоні висить.
Куди в залі не сяду, всюди я теж зайва!
– Мама, це улюблене місце Лідії.
Пересяду. Він мені:
– Вибач, а тут я завжди сиджу.
Питаю:
– А мені куди можна сісти?
Дратується:
– Ну сядь вже куди-небудь! Бачиш, футбол почався!
Так і стирчала постійно в куточку за пальмою, сидячи на стільці.
На другий день в суботу мене на вечерю не запросили, тому, що вони їли кожен сам по собі! Коли захотіли і перед телевізором! А я на кухню посоромилася йти, і голодна залишилася на ніч. Ніхто і не згадав про мене!
На наступний ранок в неділю я почала чекати: коли хто-небудь їсти піде? Спали вони довго, потім син з невісткою фільм додивилися і пішли в кухню. Я теж туди і за краєчок столу приткнулася. Тоді запитали:
– Вам теж чаю налити?
А я голодна, бачу, що вони зараз чай швидко вип’ють і розійдуться, а я одна за столом залишуся! Доведеться теж піти. Жую я повільно, зубів майже немає. Якщо їсти швидше, то не дуже гарно виходить. Син гидливо зауважив:
– Мама, що ти так неакуратно їси? І поспішати не потрібно, їжі у нас багато, всім вистачить. Але якщо ти у своєму селі багато звикла їсти, то адже у тебе було багато фізичної роботи в будинку і на городі. А тут ти весь час сидиш і не рухаєшся, дивись – розтовстіти можеш.
Потім я прийшла вдень, коли вдома нікого немає і я сама собі господиня, супчик на всіх зварю і сама наїмся. Але вони з роботи прийдуть, після своїх ланчів мій суп не їдять! Я його сама на наступний день доїдаю. Потім почала трохи варити тільки для себе. А я їх піцу і суші в рот брати не хочу. Невістка ображається, начебто виходить, що я завжди незадоволена:
– Що ви вередуєте? Все вам не подобається.
Речі мої: одяг, постільна білизна, що я привезла – так у валізах на антресолях і пролежали. У шафах місця для мого добра не знайшлося, а своїх меблів у мене там немає. А привезла б – місця їм теж би не знайшли. Невістка, стиснувши губи, тільки сказала:
– Куди ви стільки всього навезли!
А я зрозуміла:
– Навіщо вам тепер одяг? Нема чого так вбиратися в вашому віці.
Я хотіла синові поскаржитися, що немає для моїх суконь місця в шафі. А він не заступився, а сказав:
– Чому ти не можеш порозумітися з такою ж жінкою, як сама. Не хочу бути між вами, як між двох вогнів
Так і залишилися мої наряди на антресолях, зім’яті і непотрібні. А у мене в побуті дві сукні – одна на мені, друга на стільці під кімнатою внучки, білизна в сумці під стільцем. Жила як на вокзалі.
Розмовляти зі мною ніхто не хотів. Нема про що їм зі мною розмовляти! Я за два місяці жодного разу не засміялася! Не було з ким, та й нема про що. Хотіла з онукою завести розмову, але вона так на мене глянула, що я зрозуміла: не любить вона мене! Набридла я їй до чортиків в її кімнаті, де вона раніше повною господинею була. І не потрібні їй мої розмови. Та й синові не потрібні, для нього всі мої переживання і думки – просто старечі дурниці. А про невістку і говорити немає що – я їй людина чужа!
Один раз попросила у сина допомоги: серце схопило! Потрібно було оформитися на облік в поліклініку, щоб потрапити до лікаря. Син подивився здивовано:
– Мама, ти доросла людина! Що ж не можеш самостійно сходити! Я цілий день на роботі!
Я хвора, сама тикалася по кабінетах в чужій величезній поліклініці, поки одна жінка мене не пошкодувала і не пояснила, що потрібно робити і куди йти.
Більше я ніколи і нічого не просила, тому, що з розмов між ними я розуміла, що їм вічно не вистачає грошей. Потрібно на продукти, на наряди, на прикраси, на розваги, а на мене вже не залишалося. А пенсію мою, як ми відразу домовилися, я повинна була віддавати невістці в день отримання. Коли я залишила собі на морозиво п’ятсот гривень, вона дуже здивувалася:
– Вам навіщо гроші? У будинку все є! Ви ж у нас на всьому готовому живете!
Але я промовчала і завжди собі п’ятисотку відкладала.
Намагалася допомогти невістці в будинку прибратися, посуд помити, але вона якось сказала, чи то синові, чи то внучці:
– Миєте за собою посуд – мийте чисто! А краще нехай лежить! Я його в машині відмию!
Я зрозуміла, що сказано це для мене. Напевно, я що-небудь недогледіла!
Залишалося тільки сидіти в кутку за пальмою. Ось так! Нічого мені не можна! Я всім заважала. Або мені так здавалося?
Адже ніхто мене не сварив! Просто я всіх дратувала! Мене намагалися не помічати. Нікому я там не була потрібна! Навіть синові! Так пожити можна тільки два дні поки в гостях. А постійно ніякої сили немає!,
Про день мого народження ніхто і не згадав. Я пиріжків напекла, салати зробила, чекала, що син вже привітає. Але він не те що подарунок не подарував і не поцілував матір, а тільки скривився і пробуркотів, коли я нагадала:
– Як же мама з тобою складно!
Потім вони поїли, заговорили про своє, про мене і забули. З-за столу встали і мене не привітали. Навіть спасибі не сказали. А подарунка і до сих пір немає! Я не витримала:
– Синку, а що ж ти мене не привітаєш!
Повернувся, глянув спідлоба і пробурчав:
– Вітаю.
Я розгубилася:
– Ти що мене не любиш?
Він, вже виходячи з кухні, не обертаючись, сказав роздратовано:
– Так люблю я тебе! Що ти весь час до мене прив’язуєшся?
Краще б він мене ненавидів! Я б знала, що ненавидить! Жила б одна!
А так він зробив мене невпевненою і незграбною, непотрібною і боязкою. Я, яка ростила його одна, могла все! Все життя присвятила його вихованню! Так, видно, погано виховала. Сама винна!
Зрозуміла я, що не люблять вони мене! Чужа я тут! Потрібно мені їхати назад до себе додому. Інакше я помру у них від туги, від відсутності любові! Від нелюбові, від байдужості, коли тебе трохи терплять! Це не моє життя! Це як приїхати несподівано в гості, а ти там чужа! Але з гостей виїхати можна, а тут жити потрібно до смерті!?
А якщо я ще двадцять років протягну? Ні, так довго їх і себе мучити не можна! Не стану я дітей в гріх вводити – смерті моєї бажати будуть! Так я жити не хочу! Ось я від нелюбові і поїхала! Вдома, хоч і важко, але зате я самостійною буду! І нікому тут не заважатиму.
Обвела нас поглядом і нарешті посміхнулася:
– Я знаю, що ви мені раді! Ви – моя сім’я!
Що ви скажете про таку поведінку сім’ї сина цієї нещасної жінки?