Десять років тому я поїхала на заробітки в Італію. Я тоді розлучилась з чоловіком, хотіла змінити обстановку, поїхала до подруги, знайшла там роботу і залишилась.
Вдома у мене був уже дорослий син. Тоді йому було 19 років.
Поки мене не було, Андрій одружився і народив двох дітей. Ми весь час спілкувались по відеозв’язку. Онуків вживу я ще не бачила, бо додому не приїжджала. Сину щомісяця відправляла по 1000 євро.
В Італії я доглядала за літньою жінкою і підпрацьовувала масажисткою. Як же я зраділа, коли це все закінчилось і я нарешті змогла повернутись на батьківщину, в рідний дім.
Коли я зайшла в квартиру сина, то одразу звернула увагу, який хороший у них ремонт. Ну, звісно, робили завдяки моїй допомозі і фінансовій підтримці.
Ілюстративне фото. Зображення не є документальним підтвердженням описаної ситуації.
Я обійняла Андрія, невістку і внуків. Була дуже рада поговорити з ними.
Я дітей похвалила, що гроші вони не на дурниці витрачала. Поділилась з ними своїми планами на майбутнє. Хотіла придбати квартиру, бо я не з порожніми руками приїхала. Не даремно я гарувала там стільки років. Також хотіла особисте життя налагодити. Я не проти, щоб біля мене був чоловік, як-не-як, а підтримка. Вже останні декілька років я спілкувалась з одним мужчиною у соцмережі. Ми не бачились, та плануємо.
Діти цьому зовсім не зраділи, не підтримали мене. Вони думали, що я приїду і віддам усі заощадження їм. Вони куплять собі більшу квартиру, а цю здаватимуть в оренду. Як виявилось, вони зовсім не працювали. Жили лише на ті гроші, які я висилала і далі хотіли так робити. Вже Бог зна, які ідеї в голові своїй придумали.
Та хіба я не маю право на спокійне щасливе життя? Не маю право зробити щось для себе?
Я по приїзду планувала жити у дітей, а в своїй старій однокімнатній квартирі робити ремонт, потім би продала дорожче. Та передумала після таких слів. Зараз з Василем робимо там ремонт і живемо одночасно. Ми таки побачились і вирішили, що нема чого зволікати і з’їхались. Зараз підшукуємо варіант квартири для купівлі.
З дітьми спілкуюсь не дуже часто. Шкода, онуків рідко бачу. Та думаю ситуація таки зміниться. Вчора невістка подзвонила і попросила з ними посидіти. Вона на співбесіду іде. Син також роботу шукає. Правильно, надходження припинились, то вони й заворушились.
Я повинна була так ще раніше зробити, а то вони зовсім не самостійні стали!
Як думаєте, правильно вчинила матір?
– Максиме, ти серйозно покликав їх усіх? – Це ж виписка. Мама образиться. – Я після пологів. Я ледве стою. – Вони на п’ять хвилин. Біля входу в пологовий уже стояли шестеро.
– І не брешіть мені про лелек, – сказала сусідська мала, стоячи в нас у коридорі в гумових чоботях. – Лелека важить чотири кіло. Немовля – теж. Ви б самі себе на шиї донесли?
– Я йду. Не шукай. Доньку забери сам. З тобою їй буде краще. Записка лежала на столі поруч із недопитою кавою. Іван перечитав двічі. Потім набрав Таню. “Абонент поза зоною”.
Телефон пискнув, коли Марина стояла біля каси. “Списання: 118 грн. Кава-Арабі”. Вона ще не встигла забрати стаканчик, як Стас подзвонив. – Ти серйозно? – Стас, я з Тімом на вулиці, він ревів, я замерзла.
– Замки я вже змінив. Свої гроші несеш не в дім – живи там, куди їх носиш. Надя навіть пакет на підлогу не поставила. – Відчини двері ширше. Це, між іншим, і моя квартира.
– Ти серйозно міняєш замки? – Серйозно. Марина поставила пакети на підлогу. – Мамо, там діти. – А тут моя квартира. – Ти ж дала нам ще тиждень. – Я дала п’ять місяців.
– Мамі на день народження ти купив каблучку, а мені – каструлю по акції? Андрій навіть не підвів очей від кави. – Не “по акції”, а хорошу. Німецьку. – О, ну тоді я зворушена.
– Ти серйозно подаєшся на геохімію? – мама кинула на стіл роздруківку з балами. – З такими результатами на біологію не йдуть тільки дурні. – Значить, буду дурною.
“Вибач. Я йду. Я покохала іншого. Дітей лишаю тобі. На розлучення подам сама”. Олексій перечитав смс тричі. Потім ще раз. Того ж вечора подзвонив матері. – Мамо, Катя з Дімкою в тебе?
– Руки помий. І одразу за стіл, – Оля усміхнулася так, що Борис навіть куртку не зняв. – Що зламала? – Нічого. – Скільки треба? – Не гроші. – Тоді ще гірше.
Задача, яку пропонують на співбесіді у Googlе. Не всі здатні з нею розібратись!
– Ти що робиш? Постав його. Рудий пес завмер біля бака. У зубах – мокре сіре кошеня, дрібне, аж прозоре від холоду. – Воно твоє? – буркнув пес, не озираючись. Чорна кішка сиділа під навісом кіоску.
– Дмитре, твоя черга. Він узяв мікрофон, глянув на Олену, потім – кудись у зал. – Олено, ти добра. Занадто добра для мене. І тому я не хочу починати шлюб із брехні.
– Тільки не починай з телефонів у перший день, добре? – Ігор кинув свій смартфон на рушник і пішов у воду. Олена всміхнулась: – Я взагалі-то твоя дружина, а не митник.
– Ви Люба Сагайдак? – Ну я. – Я від юриста. Квартира на Троєщині. Після Поліни Кравець. Вона все заповіла вам. – Мені? – Вам. Ви єдина в заповіті. Люба мовчала так довго, що в слухавці перепитали: – Алло?
– Ти серйозно купив квиток на ті числа зі сну? – Купив. А що? – Нічого. Просто смішно, що ти називав мене дурепою за гороскопи. Максим поклав телефон на стіл і мовчки показав фото екрана.
Віра подзвонила в двері й одразу прибрала усмішку з обличчя. Двері відчинила жінка в домашній футболці, за її спиною десь у квартирі сміялася дитина. – Ви до кого?
Оленка ледь стримувала сльози, щоб не заплакати. Ну хіба можна ось так вчинити зі старенькою матусею? Навіть нормального одягу не дали чи грошей. Просто вигнали, як кошеня
Син-підліток постійно злився на маму: за те, що вона стара, і ім’я дала йому безглузде
