Моя бабуся з самісінького малечку говорила мені: “Що б не трапилося у твоєму житті — ніколи не закривай свого серця від людей. Завжди залишай у ньому місце для когось, хто цього дуже потребуватиме”.
Так я і робила. Навіть, коли мій коханий чоловік відійшов у кращий світ, я знайшла в собі сили жити далі з посмішкою на обличчі і теплими спогадами про щасливе сімейне життя.
Ставити на ноги двох синів і донечку було дуже складно. Часом хотілося здатися, опустити руки і стати сварливою тіткою, яка зганяє на всіх свою злість через нереалізовані мрії і плани на життя.
Але я не зрадила бабусю, не відмовилася від її слів. До останнього залишалася вірною собі і людям.
Важко працювала на двох роботах. Вдень сиділа на пошті, а ввечері підлогу мила в місцевій школі та лікарні.
Дітки у мене росли слухняними і дуже добрими. Завжди мені допомагали. Юленька з малих років звикла працювати на нашому маленькому городі біля дому.
Хлопці теж без діла не сиділи — то дров нарубають, то траву покосять. До них часто приходили друзі, які й свою руку до цього докладали.
Я ніколи не забороняла дітям запрошувати гостей до нашого дому. Жили ми дуже скромно, але яка різниця? Хіба це важливо? Головне — це гостинність.
– Тітко Дарино, у вас так добре, затишно. Додому навіть не хочеться йти, — казали мені друзі Михасика.
Я раділа тому, що можу бути для підлітків гарним другом, який завжди може дати пораду в справах, про які батькам не розкажеш.
Коли підросла донечка, то почала і своїх подруг приводити.
Іноді повертаюся з роботи, а в хаті 15 людей!
– Чи ти здуріла, Даринко! Треба тобі тої біди на голову? Була б я на твоєму місці — давно б вже ту гальорку розігнала. У тебе не дім — а гуртожиток якийсь, — бурмотіла моя колега Світлана.
Вона була не першою і не останньою, хто дозволяв собі мене повчати, але я ніколи собі тих слів до голови не брала.
– Діти — це радість життя! Як вони можуть заважати?
– Ти не боїшся, що вони тобі хату розтрощать?!
– За стільки років вони й тарілочки мені не розбили.
То була чиста правда. Коли не прийду, а мої дітлахи вже й посуд помили і вечерю гуртом зготували, а на подвір’ї — взагалі ідеальна чистота.
– Мої любі, та не треба було! Я б і сама впоралася. Ви ще встигнете натрудитися…
– Ну, що ви, тітко Дарино! Маємо ж ми бодай якось Вам віддячити за тепло і гостинність.
Роки минали, а наша дружба ставала тільки сильнішою.
Друзі моїх дітей приходили до мене все рідше, але телефонувати ніколи не забували. То пораду спитають, то радістю своєю поділяться. А мені кожен дзвіночок душу зігріває.
Якось навіть серед ночі до мене прибігла однокласниця моєї Юленьки.
– Люба моя, чого ти плачеш?
– Мене батьки вигнали. Пробачте мені, я не знала, куди йти…
Виявилося, що нещасна завагітніла від свого хлопця. От і розсердила такою новиною своїх найрідніших. Не подивилися навіть, що на вулиці лютий мороз.
Звісно, що я прихистила, а потім на весіллі Мариночки відгуляла, як найбільш почесний гість.
– І чого тебе наша молодь так любить? В будь-яку пору дня і ночі готові примчати тобі на допомогу.
– Бо вони всі мої діти. То як же інакше?
Команда “Цікаво про” захоплюється читачкою, яка поділилася з нами цією історією. Вона вчить нас гостинності, щедрості і відкритості до людей, які знаходяться поруч з нами. Бо ж добро, як бумеранг — завжди повертається до нас сторицею.
Чи любите Ви приймати гостей?
Напишіть нам у коментарях на Facebook
Фото з відкритих джерел
