Іван Степанович прожив у шлюбі з Зінаїдою Петрівною 37 років. Не багато – не мало.
Бувало усяке: і погане, і хороше. Здебільшого скандалили через загравання Івана до інших жінок. Ну любив він це діло. Не зраджував, але увагу проявляв. Зіну це дуже засмучувало, вона ображалась навіть перший час йшла до мами жити. Та згодом, чи вона змирилась, чи Іван зупинився, та почали жити більш-менш нормально.
Жінка уже на пенсії була, а чоловік ще сантехніком працював. Дітей не мали, та вони не надто переймались. “Племінники поховають” – думали собі.
Одного ранку він прокинувся, на роботу почав збиратись. Дивиться – Зіна не встає. Хоча завжди прокидалась раніше за нього, сніданок готувала.
Він її помацав – холодна. Лікарі сказали уві сні тромб лопнув. Хороша смерть, спокійна.
Іван Степанович, звісно, перший час не міг до себе прийти. Як же він без Зіночки? Племінники приїхали, поховати допомогти, та потім чоловік знову залишився сам.
Квартиру старався не запускати, прибирав, їсти собі готував. Та це було важко для нього. Тому й почав замислюватись: а не пора б собі нову дружину підшукати? Та де її знайти?
Іван Степанович вважав себе завидним нареченим: квартиру двокімнатну мав, роботу теж. З пенсії копійка капала.
Йому почали сватати Ліду, прибиральницю з їхнього заводу. Вона жіночка приємна, тиха, така спокійна. Все чистеньке в неї, акуратна. На три роки молодша за Івана була, 66 стукнуло.
– Навіщо мені ця стара пенсія? Я ще можу ого го. Хочу якусь молодшу – казав Іван. Він знав, що Ліда його чує, спеціально говорив голосно, аби вона потім не надумала до нього чіплятись.
Тоді Івану стали пропонувати Вальку, бухгалтерку їхню. Вона ще молода кралечка була. 40 чи 41 рік. Дочку вона мала, та вона вже доросла була. Валя жінка бойова, всіх відчитала, як треба було.
– Так то краще.. – казав старий.
Почав клинки підбивати до Валентини. То шоколадкою пригостить, то компліментів наговорить.
На роботі почали помічати це. Спочатку ходили підсміювались, та і Валентина відмахувалась від такого старого кавалера. Але до неї якось підійшла співробітниця і каже:
– Та, Валька, так би носом не крутила. Степанович хороший варіант для тебе. Ти з дочкою в тій однокімнатній квартирі так до кінця років і залишишся. З нашою роботою більше не купиш. А от у Івана є двушка. А дітей немає. Розумієш про що я? Тобі потім усе залишиться. А й так він чоловік не поганий, хазяйновитий, гроші якісь додому би приносив.
– Та ну, Свєтка. Нащо мені той старий пеньок..
– Ну як знаєш… Моя справа порадити, а ти собі вирішуй..
Старий, не старий, а порада таки припала до душі Валентини.
Ходила до Івана, слово за слово та й чоловік запросив її до себе у гості.
Вона погодилась, звісно. Треба ж глянути за що їй Івана терпіти.
Квартира їй сподобалась: чиста, світленька, простора. Правда всякі вишиті серветки, картини і старовинні причандалля вона думала краще викинути.
Декілька раз приходила просто чаювати, а на четвертий раз на ніч залишилась.
– А ти, Степанович, ще нічого! – підтримала діда Валентина, хоча і розчарувалась в його можливостях. Та що робити, вік бере своє.
– Клич мене Ванею чи Івасиком – попросив старий.
– Ну ні..Степанови якось поважніше звучить. А ти у мене поважний молодик, чи не так? – от ще що захотів! Івасиком його кликати.
Валя попросила Івана нікому не розповідати, що вони пара.
– Ще подумають, що я з усіма направо-наліво у ліжко скачу..
– Так чого тоді.. Давай заміж за мене виходи. І проблеми не буде.
– Степанович, ну ти чого. Я ж серйозно все хочу, для мене це не забавки. І з пропозицією, і з весіллям.
– Буде тобі Валюша, пропозиція.
Все було яку годиться, і пропозиція, і колечко, і весілля.
Стала Валя з дочкою у Степановича жити. Вона одразу закомандувала всі серветки вишиті повикидати і меблі нові купити. Всі свої відкладені гроші Іван віддав, і ще в борг сантехніку докупляв.
Десь через пів року, до Івана напарник підійшов і питає:
– Ну, Степанович, як тобі молода дружина? Ділити її з нашим електриком по змінах чи як?
Іван насупився. Думав, що жарт невдалий, та виявилась правда. Він прослідкував, що до них електрик ходить ща його відсутності.
– Валька, як ти могла? Я ж годую тебе, одягаю, комуналку оплачую. Ти і гривні додому не приносиш. А ще й зраджувати мені почала? Ти моя законна дружинна чи хто?
– Так, годуєш, одягаєш, ще би нив, ціни б тобі не було!
– Ти ж казала, що тобі добре зі мною, брехала?
– Та що тут доброго.. – жінка зрозуміла, що по тонкій межі ходить і почала виправдовуватись і вибачатись. Вона ж розуміла, дід може їй нічого і не залишити. Запевнила, що більше не повториться історія зі зрадою.
Степанович зовсім погано почав виглядати, схуд. Все бігав пор підробітках, на молоду дружину кошти заробляв.Ввечері приходив і засинав сидячи. Уже не до нічних розваг йому було. Хоча за розтовстівшу талію свою молодуху обіймав.
– Щось ти геть маєш кепський вигляд, Степанович. Не годує тебе дружина чи що? – казав до старого напарник.
– Досить вже з мене жартувати. Краще самому бути, ніж з такою дружиною.. – втомлено говорив Іван.
– Ну так..Та ти сам вибирав. Жалітись уже пізно.
Через пів року Івана Степановича схопив інсульт. Не витримав такого напруженого життя. Декілька місяців він полежав у кімнатці в своїй квартирі, а потім тихо помер.
А у Валентини з’явилась двокімнатна квартира з новими меблями. Рік помучилась з дідом, зате тепер буде як вареник у маслі.
Та чоловік сам вибрав собі таку старість. Він міг спокійно дожити зі своєю ровесницею. Та він переоцінив свої можливості і не стягнув молоду дружину.
Цікаво, чому чоловіки у такому поважному віці шукають собі молоденьких?
А як ви гадаєте, яка у цьому причина?
