Ще з дитинства у Сашка одна пригода закінчувалась іншою. Батьки все думали, що за ним не ангел-охоронець, а якийсь особистий тілоохоронець стоїть, причому сильний і могутній.
З шести років він регулярно встрявав у різні неприємності. То прийде з розбитою головою, що мати мало не непритомніє, а батько наливає медовуху, бо спокійно на криваву голову сина дивитись не зможе.
– Це що? Що ж ти наробив? – суворо спитав батько, поки мати намагалася промити рану.
– Та це ми з хлопцями через яму перестрибували. Я не хотів, а потім Колька каже:”Що, слабо тобі?”, от я і зміг, з другого разу, але зміг.
Тоді про ті ями знало все село, незабаром мали доробити ремонтні роботи, поміняти застарілі труби, та навіть попри скарги селян ніхто те діло не завершував. А для дітей це був справжній атракціон.
Через певний час до них прийшов приятель батька, він був лікарем. Глянув на забинтовану голову Сашка і збентежено сказав:
– Що ж ти так свого ангела охоронця не бережеш? Он він весь сивий позаду тебе стоїть!
Його візити були частішими, аніж до будь-кого в селі. Батьки не знали, як із ним говорити. Покарання не працювали, сварки теж. Хлопчик завжди знаходив свіжі пригоди на свою голову.
Знову якось повернувся з порваними штанами і раною на обличчі:
– А це що таке? – шоковано промовила мама.
– Та ми з хлопцями петарди засовували у пляшки і кидали в сніг. Так бахнуло, ти б бачила. Толіку майже в око попало. – захопливо розповідав він.
– Негайно віддай мені петарди! Якщо я ще раз почую, що ти їх запускаєш, то просидиш все літо в хаті!
Наступні розповіді зі своїх невдалих травматичних пригод Сашко намагався розповідати батькам так, щоб вони менше його сварили. Але частіше емоції переповнювали його і він видавав все, як на яву. За що і був насварений.
Одного дня хлопець помітив, що батьки довго розмовляють на кухні, навіть не впускали його туди. А потім з усмішкою вийшли повідомити:
– Сину, від завтра ти матимеш уроки на гітарі. Ще ми записали тебе на літературний гурток, карате і гурток фізики!
Син подивився на них здивовано, але був готовий прийняти їхню умову. Добре, що хоча б карате було, а то би хлопці у дворі засміяли.
Так батьки думали, що син зможе вичерпувати свою енергію і постійний інтерес до всього.
Сашко приходив зі школи, кидав рюкзак і мчав на уроки гітари. На першому занятті у нього полопали струни, то він так завзято старався. Дивом не поранив очі. На гуртку фізики його добряче вдарило током.
Із літературного гуртка він повертався спокійним. Але після цього було карате, де хлопчик часто отримував вивихи і переломи, що батьки навіть звикли.
Коли Сашко підростав, то у нього з’являлися все нові захоплення і бажання відчути побільше екстриму.
Тепер замість катань на велосипедах вони з друзями ходили у багатокілометрові походи у гори, де на їхній вогонь прийшов ведмідь. І при втечі добряче драпнув Сашка за ногу.
Замість петард тепер була спортивна стрілянина. З першого дня Сашко вибив собі зуба об погано зафіксований приклад рушниці.
А потім було катання сноубордом, стрибки з парашутом, рибалка в Африці, подорож пустелею, де він випадково ледь не з’їв скорпіона. Плавання з акулами, гонки на мотоциклах.
Усі ті рази його ангел охоронець встигав вберегти його від біди, а потім нервово закурював сигару і повторював: “Оце мені людина попалася. Що не день, то на один волосок стаю сивішим”.
Якось Сашко зловив кількох павуків. Любив натравлювати їх один на одного, навіть мав улюбленого Джека. Якось він вкусив його за палець, цілий тиждень хлопця лихоманило.
– То тебе навіть павук не зупинив? – спитав у Сашка товстун.
– Ні! Я не збирався опускати руки! Нові пригоди самі мене знаходили! Тим більше у село – це такий полігон для таких шибеників як я. Он ми на тракторі по полю каталися. Та так, що втопили його у річці і ледве виплили. Як по гриби ходив, то ногою встав у гніздо гадюки. А скільки разів мене раки кусали, я промовчу.
– То ти щасливчик! Навіщо ж так долю свою випробовувати? – цікавився старий.
– Напевно я з народження такий був. Скільки себе пам’ятаю, то мене завжди тягнуло на пригоди. Поки друзі заводили сім’ї і бавили дітей, я підкорював Гімалаї. Мені кортіло спробувати усе на цьому світі!
– А ти створив власну сім’ю?
– Так! Ми з дружиною любили кататися на квадроциклах по болоті. Я старався бути обережнішим, але і без травм не обходилось. Якось натрапив на закинуту будівлю. Вирішив там посидіти, але підлога трухлява проламалася під мною і я впав, ногу проштрикнув металевим прутом. Вижив! Батьків товариш – лікар все повторював: “Чому ти не бережеш свого ангела охоронця? Він вже весь сивий стоїть он позаду тебе!”
– О, нарешті ти прийшов! – махав товстун до високого худорлявого і сивого чоловіка у мантії, що наближався до них з посмішкою на устах.
– А я тут свої історії розповідав – посміхнувся і Сашко до свого ангела охоронця.
– Ти собі не можеш уявити. Мені слід тільки на мить відвернутися, як він тут же встрявав у якісь неприємності. Ну, нам вже час іти! – сказав той до товстуна і махнув рукою до Сашка.
– Так швидко? Ну радий був знайомству! – відповів весь постарілий у морщинках Сашко і дивився, як його співрозмовник плавно підійнявся на свою хмару, де сидів до того.
– Можливо ще колись порозмовляємо! Було дуже цікаво слухати про твоє життя! – сказав той зі хмари, а потім зник.
– Від мене ні на крок, зрозумів! – суворо глянув на Сашка високий чоловік. – Ходімо!
Сашко не став сперечатися і вони попрямували вперед. Чоловіка дивувало, чому його ангел охоронець настільки відрізняється від товстуна з яким він щойно розмовляв. Адже усі мешканці того дивного місця нагадували саме його.
У нього ж високий, худий чоловік, що мав на собі невеликий наплічник з якого видніла пляшка. Очі були як дві крижинки, а в тонких губах затиснута цигарка. На плечі спадало біле як сніг сиве волосся. Прямо як із слів батькового товариша лікаря. Сашко раптово захотів дізнатись:
– Слухай, а чому ти рятував мене всі ці роки?
– Це моя робота. Та і ти мені подобався, зачепив чимось своїм. – відповів старий, запалюючи нову цигарку. – Через тебе про мене вже легенди ходять! Бачиш, як твої вибрики на мені відбились! Курити почав, а як тут інакше впоратися?
– Пробач, я був таким дурним! А куди ми йдемо?
– Он до тих золотих воріт! Там і розпрощаємось з тобою!
– І хто тепер мене рятуватиме?
– Ти вже врятований! – спокійно відповів ангел.
– А ти?
– А що я? Мрію нарешті про відпустку. А потім знову візьмуся до роботи. Сподіваюся, що наступна дитина буде спокійною! Бо більше я такого не витримаю! Ну все, тоді час!
– Дякую тобі! Без тебе у мене не було б такого життя!
– Це моя робота! – посміхнувся ангел і провів поглядом старого Сашка, що зник за воротами.
За деякий час:
– Настю, ти що з глузду з’їхала? – кричала на дівчинку мама. Тим часом ангел охоронець нервово дістав свої сірники, цигарку і вдихнув побільше диму, нервово тупаючи ногою. Він щойно зловив уламок, який летів прямо в дівчинку – його нову дитину.
– Ех! А я сподівався, що на той раз дадуть мені когось спокійного! – сумно видихнув він. – Але робота є робота.
Як вам ця казка?
