Зима. Вокзал. Зупинка. Уже хвилин 20 чекаємо водія.
Не витримавши очікування, з автобуса вийшов наш військовий. Підійшов до найближчого і, власне, єдиного кіоску з кавою та їжею. Простояв біля нього хвилинку і пішов ні з чим. Десь біля серця защемило: він не зміг купити те, на що розраховував…Теж підійшла до цього ж кіоску. Жити не можу без кави. Мене цікавлять дві речі: скільки вона коштує тут, і про що запитував військовий.
Кава коштує 25 гривень. Хлопець запитував, чи можна тут розрахуватись карткою. Та про термінал ніхто в цій місцині і не чув. І я знову відчула, як мені за це болить…
Зайшла в автобус, хлопець вже вмощувався дрімати. Довелось потривожити, попросила допомогти. Для цього вийшли з автобуса.
– Ви питали про картковий розрахунок?
– Так
– А що вам потрібно було придбати?
– Воду.
– Вибирайте, – кажу я і шукаю в себе готівку.
– Ні, я так не можу, – відповідає військовий.
– Усе нормально. Я собі хочу каву придбати, а вам якраз візьму воду.
– Дякую, але ні, мені незручно.
– Тоді беру вам воду і велику булочку. Каву будете?
– Дякую…ні (обрав “Моршинську”)
– Це ми вам дякуємо. З дому чи додому?
– Дім далеко…У військкомат.
– А звідки ви, якщо не секрет?
– З Донеччини.
Беру ще дві булочки, віддаю військовому вже в автобусі. Він зніяковів, але взяв і подякував. Ми поїхали далі.
Я – додому. Він – боротись за нашу свободу.
