Вечір Марина вирішила приділити тільки собі: давно такої нагоди не випадало, а тут чоловік поїхав у відрядження, а маленька доня чемно гралась у своїй кімнаті. Марина зробила зволожуючі маски для обличчя та вирішила трішки підфарбувати волосся. Щоб дарма не гаяти час, поки волосся вбирало фарбу, вона почала наводити порядок у гардеробі, але у цей момент хтось задзвонив у двері.
Вона пішла відчиняти, але була дуже здивована, адже нікого не чекала: “Можливо чоловік щось забув і повернувся забрати…”, – мовчки подумала Марина. Відчинила двері і перед собою побачила сусідку по дачі, бабу Ніну. Вона живе одразу навпроти їхнього будинку, одним оком дивиться, щоб ніхто не заліз та підливає грядки. Село у них далеченько, тому вона трішки налякалась, коли побачила її перед собою.
– Щось трапилось, бабо Ніно? Чому ви приїхали? – налякано запитала Марина.
– Так, маю до тебе важливу розмову, – відповіла баба Ніна.
– Минулого року, коли ти до мене приїздила, ти познайомилась з молодою дівчинкою, Галею, пам’ятаєш? Ти ще прийняла її за мою онуку, але у мене нікого немає.
Так от, це онука моєї дуже давньої коліжанки, яка померла два роки тому. Вона сама її поставила на ноги та піклувалась, допоки не почала себе хоть трішки забезпечувати. Батьки у неї непутящі, життям доньки не цікавились і навіть допомагати фінансово не хотіли.
– Так, пам’ятаю. Щось із нею сталось? – запитала Марина.
– Біда з нею, Маринко, біда. Недавно народила вона дитину і після цього Галі не стало… Були ускладнення і вона просто не витримала, скінчилась на другий день.
До чого це я веду. Послухай мене уважно, Маринко. Я дуже не хотіла лізти у ваші стосунки з чоловіком, але більше не можу тримати це у собі. Галя народила від твого чоловіка, коли він час від часу приїжджав сам, наче у відрядження його покликали. Не могла я тобі цього розказати, не могла…
Марина була в шоці і в голові виникали одні питання: “За що? Чому так?”
Баба Ніна не змогла відповісти на ці питання, але перед виходом, якби випадково, сказала, що дитину зараз хочуть забирати в будинок малюка.
Всю ніч Марина не могла зімкнути очі і знайти відповіді на свої питання. Як вона так могла не зауважити, чоловік завжди приділяв багато уваги і вона не відчувала, що у них щось помінялось.
Бачити чоловіка вона не могла, тому зібрала усі речі та переїхала до мами, лише попередивши про все чоловіка по телефон та розказавши, що вона про усе знає. Чоловік вже повернувся до порожньої квартири, де не було ані Марини, ані їхньої доні. Найважче, пояснити доні, що тепер вони живуть без татка, якого вона так любила.
Кілька днів вона думала про того малюка і сама на себе лютилась: “Чому він мене має мене хвилювати? Чому не вилазить з моєї голови?” – промовляла у своїй голові Марина.
Повертаючись додому після роботи, вона зрозуміла, що серце веде її до будинку малютки. Захотіла хоч одним оком глянути на дитину. Зустріли її добре і показали ліжечко. Вона одразу його впізнала, адже він дуже схожий на тата, хоч ще дуже крихітний. Від того дня Марина почала навідуватись кожного дня: приносила все необхідне, памперси, кашки, одяг, який ще залишився від доні.
Іван не намагався всі ці дні поговорити з дружиною, адже розумів, що не має йому прощення. Додому не квапився, ніхто його вже так не зустрічав, як колись. Не встиг підійти до квартири, як одразу побачив, що вставлений ключ з іншої сторони. Привідкрив двері і почув той рідний сміх доні, якого йому так не хватало.
Пішов на кухні і побачив силует дружити, який промовив:
– Ми тебе зачекались, сідай вечеряти! Після вечері купиш те, що я тобі написала, – поклала на стіл листок з переліком речей для малюка. – Наш син не може чекати так довго, поки ти все купиш. Поквапся!
Іван одразу підбіг до дружини, міцно обняв і заплакав. За ці дні Іван втратив надію на те, що він хоча б зможе побачити свою сім’ю.
Через тиждень Іван та Марина гойдали ліжечко сина у своєму домі. Малюк знайшов не тільки свого тата, а щей маму і сестричку!
Як би ви вчинили на місці Марини?
Змогли б пробачити чоловікові?
