– А може, не будемо кликати Люду? – тихо спитав Михайло, коли Оля складала список гостей.
– Це мій день народження. Я не можу її не покликати.
Михайло тільки глянув на неї і промовчав. Він уже знав, чим це закінчується, коли в їхньому домі з’являється Людмила.
Люду терпіли не всі. Вона говорила голосніше за всіх, встрявала в будь-яку розмову і завжди когось принижувала. Найчастіше – свого чоловіка Ігоря. При всіх. Без сорому. Наче для неї це була звична справа: сказати щось гидке, посміятися і чекати, що всі теж посміються.
Оля дружила з нею ще з дитинства. Знала, звідки в Люди цей характер. У неї й мати все життя кричала на чоловіка так, ніби він у хаті був не чоловік, а прислуга. Люда виросла такою самою. Але Оля все одно її не викреслювала. Бо коли треба – Люда приходила. Могла нагрубити, могла повчати, але допомагала.
Тому на день народження Оля покликала всіх. І Люду з Ігорем теж.
Свято робили у дворі. Початок літа, стіл під навісом, шашлик, салати, діти в хаті, чоловіки біля мангалу. Все було спокійно, поки не приїхала Люда.
Її почули ще до хвіртки.
– Олююю, з днем народження! Ну що, багатієте тут без нас?
Вона зайшла так, ніби це не в гості прийшла, а з перевіркою. Ігор ішов поруч тихо, з пакетом у руках, як завжди. Привітався, кивнув чоловікам і одразу відійшов до мангалу.
Спочатку Люда ще трималася. Голосна, різка, але терпимо. А потім випили по першій – і її понесло.
Вона глянула на недороблену веранду і голосно спитала:
– А це що у вас? Два роки живете, а плитка досі не дороблена?
Оля усміхнулась:
– Потроху робимо. На все одразу грошей не вистачає.
– А чоловік тобі на що? – одразу вистрілила Люда. – Михайле, ти що, за два роки не зміг доробити? Чоловік ти чи хто?
За столом стало тихо.
Оля швидко сказала:
– Людо, він і так багато зробив.
– Та знаю я таких, – фиркнула та. – У мене вдома такий самий сидить. Ремонт два місяці закінчити не може. Ігорю, я б без тебе вже давно все зробила, якби не шкода було часу.
Ігор опустив очі в тарілку.
Михайло стиснув виделку.
– А ти сама що зробила? – спитав він уже без усмішки.
Люда засміялася.
– Я? Якщо я ще й дриль у руки візьму, то навіщо мені тоді чоловік? Щоб по хаті ходив?
Кілька людей відвели очі. Олі вже було соромно за всіх одразу.
Але Люда не зупинилася.
– І шашлик, до речі, сухий. Хто смажив?
– Я, – коротко сказав Михайло.
– А-а, ну тоді ясно. Я думала, це Ігор. Він теж вічно все псує. Скоро сорок, а толку нуль. Якби не я, він би досі біля мами сидів.
І тут Ігор підняв голову.
Вперше за весь вечір.
– Людо, досить, – сказав він рівно. – Це день народження Олі. Помовчи хоч сьогодні.
За столом ніби щось клацнуло.
Люда повільно повернулася до нього.
– Ти мені зараз рота закриваєш?
– Я тобі кажу зупинитися.
– Ого. На людях сміливий став? – вона вже посміхалася тією своєю посмішкою, від якої всім ставало гидко. – То йди. Прямо зараз іди, якщо тобі так погано зі мною. Давай. Чого сидиш?
Оля тихо сказала:
– Людо, перестань.
Але та вже розійшлася.
– Ні, хай іде. Я ж не тримаю. Думаєш, налякав? Та кому ти потрібен? Іди, куди очі дивляться.
Ігор повільно поклав виделку. Потім серветку. Встав.
Ніхто не ворухнувся.
Він дістав із кишені ключі, поклав їх на стіл перед Людою і сказав:
– Я вже пішов. І додому не повернуся.
Люда навіть пирхнула.
– Та куди ти підеш? Через годину приповзеш.
Ігор подивився на неї так, як не дивився ніколи.
– Я три місяці знімав квартиру. Мовчки. Щоб мати куди піти в той день, коли ти ще раз при всіх зробиш із мене блазня. Сьогодні той день.
За столом ніхто не дихав.
Оля зблідла. Михайло повільно опустив очі. А Люда сиділа з відкритим ротом, ніби не розуміла слів.
Ігор повернувся до Олі:
– Пробач за цей цирк. З днем народження.
І пішов.
Просто вийшов за хвіртку і не озирнувся.
Люда ще кілька секунд сиділа мовчки, а потім різко засміялася:
– Та вистава. Налякати мене вирішив.
Але сміх у неї вже був кривий.
Вона поїхала раніше за всіх. Без Ігоря.
Через три дні подзвонила Олі.
– Уявляєш, він справді з’їхав. І речі забрав. Ну нічого. Повернеться. Куди він дінеться?
Не повернувся.
За місяць подав на розлучення.
Люда ще довго говорила всім одне й те саме:
– Я ж його з людини зробила.
А Ігор на суді сказав тільки одну фразу:
– Мені не дружина була потрібна. Мені не потрібен був наглядач.
І на тому все.
