– Та кому ти потрібна з двома дітьми? – Михайло гримнув дверима так, що в коридорі задзвеніло дзеркало. – Скажи дякую, що я взагалі тебе терплю. Подам на розлучення – і все. Діти не мої, аліменти платити не доведеться.
Люда мовчки пішла в спальню. За стіною він ще щось кричав про переїзд, про “нормальне життя”, про те, що тут “усе мертве”. А в неї в голові крутилася одна думка: ще місяць тому він говорив зовсім інше.
Причину вона дізналася не від чоловіка.
– У місто повернулася Тетяна, його колишня, – тихо сказала свекруха. – І не сама. З чоловіком. При грошах. І тут почалося.
Люда не одразу зрозуміла.
– І що?
Свекруха опустила очі.
– Те, що Михайло після розлучення з нею оббрехав її на все місто. Казав, що вона пропала, що нікому не потрібна, що доживатиме сама. А винен був він. Зраджував, гуляв, принижував. Тепер вона повернулася – і всі бачать, хто брехав.
Люда довго дивилася на неї мовчки.
– Тобто він хоче зірвати мене з роботи, дітей зі школи, відвезти в чуже місто тільки тому, що йому соромно дивитися людям в очі?
– Я тебе не вмовляю, – швидко сказала свекруха. – Я просто знаю свого сина. Якщо він уперся – буде тиснути до кінця.
Так і сталося.
Михайло перестав просити. Почав давити. Спочатку на неї. Потім на дітей.
– Можете лишити їх бабусі, – кинув він під час чергової сварки. – Щоб школу не міняти. А ти поїдеш зі мною.
Люда повільно підняла голову.
– Ти зараз серйозно?
– Абсолютно. І взагалі, тобі тридцять вісім. Двоє дітей. Думаєш, хтось тебе ще підбере?
– Не смій говорити про моїх дітей.
Він підійшов ближче. Обличчя перекошене, кулаки стискаються.
– Значить, розлучення. Сама напросилася.
– Добре, – сказала Люда. – Розлучення.
Він навіть розгубився. Ніби чекав сліз, прохань, істерики. А вона просто вийшла на кухню і почала мити чашку.
За тиждень прийшла повістка до суду. У позові – сухо: “розбіжність поглядів на подальше спільне життя”.
– Та й усе, – сказала колега. – Напиши, що не заперечуєш, і хай розглядають без тебе. Спільного майна немає. Дітей він не всиновлював. Чого тобі туди ходити?
Люда так і зробила.
І саме цього Михайло не чекав.
Він був певен, що судом налякає її. Що вона в останній момент зламається, погодиться на переїзд, почне благати “зберегти сім’ю”.
Замість цього він отримав підписану згоду.
Наступного дня він увірвався до неї на роботу.
– Ти що собі дозволила?! – кричав так, що люди повискакували з кабінетів. – Думаєш, без мене витягнеш? Думаєш, комусь потрібна?
Люда встала з-за столу.
– А ти думав, я побіжу за тобою в чуже місто, бо тобі соромно за власну брехню?
Він ще щось кричав, але вже не так впевнено. Охорона взяла його під руки й повела до виходу. Він виривався, сипав образами, а в холі стояли її колеги й мовчки дивилися.
Місто маленьке. До вечора про цю сцену знали всі.
А наступного ранку Люді подзвонила Тетяна.
– Я знаю, що він тобі влаштував, – сказала вона. – Якщо треба, я підтверджу в суді все, що він робив. І мені вже байдуже, хто що подумає.
Люда стиснула телефон.
– Дякую. Але вже не треба. Він сам усе показав.
Через два дні Михайло зник. Швидко продав, що міг, закрив справи і виїхав з міста.
Сам.
Без дружини. Без дітей. Без глядачів.
А Люда залишилася там, де він казав, що їй “нічого не світить”.
І чомусь саме він утік першим.
