– Твої батьки оплатять весілля? – спитав Віктор так буденно, ніби вже рахував чужі гроші.
Катя навіть не одразу зрозуміла, що саме її різонуло в цьому тоні.
– Ні. А чому вони мають? Ми ж дорослі.
Він усміхнувся, але щелепа в нього стиснулась.
– Ну… у вас же є можливість.
Катя відклала чашку.
– Можливість у них є. Але просити я не буду.
Віктор мовчав кілька секунд. Потім зайшов з іншого боку:
– Добре. Тоді, може, продамо машину? Купимо простішу. На весілля ж треба.
– Машину я не можу продати. Вона мамина.
– А квартира?
– Теж не моя.
Він підвів очі.
– В сенсі?
– Квартира записана на тата. Клініка, магазини, салони – теж. Я цим керую, працюю, отримую свій дохід. Але власники – батьки. Тато так вирішив від початку.
Після цих слів Віктор ніби здувся. Ще хвилину тому сидів упевнено, розвалившись на стільці, а тепер випростався і дивився кудись повз неї.
Катя це помітила.
І саме в цю секунду згадала все.
Як він з’явився в її клініці вдруге з “хворим” котом, який був здоровіший за багатьох людей.
Як приніс цукерки і говорив надто правильні слова.
Як на першому ж побаченні розпитував не про неї, а про клініку, оренду, прибуток, машину.
Як швидко переїхав до неї.
Як останні місяці майже все оплачувала вона.
Як його “ідеї для бізнесу” існували тільки на словах.
Як він охоче брав ключі від її машини, але не поспішав шукати кращу роботу.
Тоді, кілька місяців тому, вони познайомилися випадково.
Батьки Віктора попросили відвезти кота до ветеринара. Сам він не дуже й хотів, але повіз, аби відчепилися. У клініці того дня працювала Катя. Оглянула кота, виписала лікування, віддала рекомендації.
І вже на виході якась жінка з песиком сказала Віктору:
– Вам пощастило. Сьогодні сама господиня приймає. Кажуть, у неї і клініка, і магазини, і грошей вистачає. Батьки багаті.
Він тоді навіть обернувся на Катю по-іншому.
А за кілька днів прийшов знову. З тим самим котом. Уже з цукерками.
– Я так хвилювався за нього, – говорив він, гладячи тварину так старанно, що це виглядало майже смішно. – Ми ж разом виросли.
Катя повірила.
Він знав, на що тиснути. Вона любила тварин, любила простих людей без пафосу, любила, коли чоловік не соромиться бути уважним.
На першому побаченні він грав ідеально.
Позичив гроші, щоб повести її в хороший ресторан.
Слухав, кивав, дивився в очі.
Розповів, що працює продавцем лише тому, що “допомагав батькам і не зміг нормально вивчитися”.
Сказав, що мріє про свою справу.
Сказав, що хоче всього досягти сам.
Катя закохувалась повільно, але серйозно.
А Віктор тим часом рахував.
Він уже знав, що в неї забезпечені батьки, своя клініка, квартира, машина. Йому здавалося, що треба тільки дотиснути: одружитися, закріпитися, а далі якось переписати, продати, поділити.
Любові там не було. Була схема.
Після заручин він зовсім розслабився.
– Оплатиш? – кидав у магазині, простягаючи їй свої покупки.
– Я візьму машину.
– Нам би другу машину.
– Треба жити ширше, Катю.
Вона ще виправдовувала його. Думала: втомився, шукає себе, просто не все одразу.
А тепер він сидів навпроти неї і не міг приховати розчарування.
Не через весілля.
Через те, що “взяти” виявилося нічого.
– Тобто на тобі нічого немає? – перепитав він.
Катя подивилась прямо.
– А це зараз найважливіше?
Він одразу відвів погляд.
– Та ні. Просто я… хочу розуміти, як ми будемо жити.
– Ми? – тихо перепитала вона.
Він почав говорити щось про відповідальність, витрати, плани. Але вже пізно. Слова сипались, як дріб’язок із дірявої кишені.
Катя слухала і бачила перед собою не нареченого.
Чоловіка, який прийшов у її життя не до неї, а до її грошей.
Вона встала першою.
– Весілля не буде.
Віктор теж підвівся.
– Через що? Через одну розмову?
– Ні. Через те, що ти засмутився не тому, що я тобі не довіряю. А тому, що в мене нічого не можна забрати.
Він зблід.
– Ти зараз дурниці говориш.
– Тоді йди.
Він ще щось казав у дверях. Уже різкіше. Уже без маски. Про те, що вона “накрутила себе”, що “нормальні люди обговорюють гроші до шлюбу”, що вона “ще пошкодує”.
Катя мовчки відчинила двері.
І він пішов.
Потім, коли перший шок минув, вона згадала все до дрібниць.
І як він майже не витрачав своїх грошей.
І як говорив про бізнес, але нічого не робив.
І як надто швидко став господарем у чужій квартирі.
І як змінився в обличчі, коли почув просту фразу: “Це не моє”.
За тиждень Віктор ще написав їй.
Одне коротке повідомлення:
“Могла б хоч не виставляти мене таким”.
Катя прочитала і видалила.
Весільну дату вона теж видалила.
А його – ніби й не було.
