– А що, не пригощатимуть нас? Давай, господине, накривай стіл! – дядько вже ліз під навіс, ніби в себе вдома. – Матері твоєї нема, тепер ти ворушися, а ми гуляти будемо!
За ним сунули ще троє. Один уже заглядав у вікно, другий тягнув стілець, третій кричав у двір:
– Мишко казав, пиріжки є! І суп! І в погребі щось знайдеться!
Тамара зблідла.
– От бачиш, – тихо сказала вона Миколі. – Через це я й не хотіла сюди повертатися.
Ще з дитинства вона пам'ятала одне й те саме. Субота – і повен двір татової рідні. Мама біля плити, вона з ганчіркою, а гості ходять по хаті, по льоху, по сараю, відкривають холодильник, командують, що подати. Поїдять, вип'ють, поїдуть. А після них – бруд, порожні банки і мама без сил.
Коли батько захворів, гостей поменшало. Коли померли обоє батьків, Тамара думала, що все скінчилося.
Не скінчилося.
Щойно вона вступила у спадок, Микола загорівся:
– Такий будинок. До міста близько. Переїдемо. Сашкові теж пора окремо.
Тамара тільки знизала плечима.
– Ти не знаєш цю хату так, як я.
У відпустку вони все ж приїхали. Хотіли розібрати речі, провітрити, глянути, чи можна тут жити. Перший день минув тихо. Втомилися, лягли рано. А вранці Микола прокинувся від запаху пиріжків.
– Тамаро, ти коли встигла?
– Знайшла в підвалі мамину тушонку. Їсти ж щось треба. Пий чай.
Микола усміхався, ходив по двору, зазирав у кожен кут.
– Я б тут і курей завів. І гусей. І порося.
Тамара мовчала. Вона дивилася не на сад – на дорогу.
Ближче до обіду прийшов двоюрідний брат Михайло. З порога, без стуку.
– О, приїхали! Назовсім чи поки що? – і вже нюхав повітря. – Пиріжки? Ну давай, пригощай. Пам'ятаєш, як у вас раніше добре було?
Сів за стіл так, ніби його кликали.
– Суп будеш? – сухо спитала Тамара.
– Я все буду! Ще б біленької мужикам.
– Ми не п'ємо.
– Як це не п'єте? У вас у погребі завжди було. Давай я сам піду, я тут усе знаю.
– Немає там нічого, – відрізала Тамара. – Усе на поминки пішло.
Михайло не повірив. Але в льох таки поліз. Повернувся злий.
– Ну то я своїм скажу, що ви тут. Зрадіють.
І пішов.
Тамара поставила тарілку в мийку так різко, що Микола озирнувся.
– Він зараз усіх приведе, так?
– Так.
– І що, вони завжди так?
– Завжди. Їм не треба запрошення. Їм треба стіл.
Надвечір хвіртка вже не зачинялася. Один за одним ішли дядько, двоюрідні брати, їхні жінки. Сміх, крики, тупіт. Наче й не минуло стільки років.
– Ну що стоїш? – гаркнув дядько. – Накривай! У твоєї матері завжди все було готове. І з печі, і з погреба. Не ганьби хату!
Найспритніші вже пішли до льоху. За хвилину звідти долинуло роздратоване:
– А де все?
– А ми на вас не чекали, – сказала Тамара.
Дядько пирхнув:
– Та кого це хвилює? Ми до ваших завжди ходили. Значить, і тепер будемо. Традиція така.
Микола до того мовчав. Стояв біля дверей і дивився, як чужі люди розсідаються на їхніх стільцях.
Потім сказав голосно, на весь двір:
– Хватить. Їсти тут ніхто не буде.
– А ти хто такий? – одразу визвірився один із братів. – Ми до Тамари прийшли.
– То слухайте Тамару.
Усі повернулися до неї. І от тоді стало найгірше. Бо вони дивилися так само, як колись на її матір. Наче вона їм винна. Наче ця хата для них і стоїть.
Дядько навіть рукою махнув:
– Не ламайся. Неси, що є. Ми ж не чужі.
І тут Тамара сказала те, чого не сказала батькам за все життя.
– Чужі. Ви всі тут чужі. Коли батько лежав хворий, вас не було. Коли мама сама тягла хату, вас не було. На похорон ви прийшли. Поїли. І пішли. А тепер знову прийшли жерти. Більше не буде.
У дворі стало мертво тихо.
Навіть Михайло, який щойно зайшов у хвіртку, зупинився.
– Тамаро, ти що таке говориш? – пробурмотів він.
– Правду. Іди звідси. І всіх забери.
Дядько почервонів.
– Отак ти батькову рідню зустрічаєш?
Микола відчинив хвіртку навстіж.
– Виходьте всі.
Ніхто не рухався.
Тоді він підійшов до столу під навісом, за який вони вже встигли посідати, взяв зі столу тарілки, що Тамара винесла ще вдень сушитися, і поніс у хату.
– Стіл закритий, – сказав він. – Вистава скінчилась.
Першим вийшов Михайло. Просто зрозумів, що тут більше нічого не дадуть. За ним потяглися інші. Дядько ще бурчав щось про невдячність, про родину, про батьківську хату.
Ніхто його не слухав.
Коли хвіртка нарешті грюкнула востаннє, Тамара сіла на лавку.
– Ну що, передумав переїжджати?
Микола глянув на порожній двір.
– Ні. Тепер точно переїдемо.
– Після цього?
– Саме після цього.
Він зачинив хвіртку на новий засув, який купив того ж вечора.
І сказав:
– Тут більше годувати нікого не будуть. Тут тепер житимуть.
