– Може, твою маму вже час віддати в притулок? – Василь сказав це так, ніби мова йшла не про людину, а про старі меблі.
Катерина повільно поставила чашку на стіл.
– Повтори.
– Ти ж бачиш, я один усе не тягну. Їжа, комуналка, кредит. Шість місяців ти сидиш удома. Скільки ще це буде?
– Мама нікуди не піде, – сказала вона.
Василь сів навпроти й потер обличчя.
– Тоді йди працюй. Хоч кудись. Хоч на пів ставки. Я не залізний.
– А я, значить, залізна? – Катерина глянула прямо на нього. – Я вдень і вночі біля мами. Ти це бачиш?
– Я бачу, що гроші закінчуються.
У кухні зависла тиша.
– Продай машину, – сказала вона.
Василь аж відсахнувся.
– Ти з глузду з'їхала? Машина мені потрібна для роботи.
– Кредит на неї з'їдає половину бюджету.
– Я сказав – ні.
Катерина кілька секунд мовчала. Потім підвела очі.
– Тоді оформлюй розлучення. Але маму я не кину.
Василь спершу навіть не повірив.
– Ти серйозно? Через це?
– Через це, – сказала вона. – Бо ти хочеш позбутися моєї матері, щоб не витрачатися.
– І на що ти житимеш? На мамину пенсію? – він уже не говорив, а шипів. – Без мене швидко здуєшся.
– Якось проживу. Без тебе жила – і далі проживу.
Він різко встав, грюкнув стільцем і пішов у кімнату. За пів години вже витягнув сумку.
– Потім не прибіжиш, – кинув від дверей.
– Не бійся, – відповіла Катерина. – Не прибіжу.
Того ж вечора він поїхав до своєї матері. Через три дні повернувся.
Не сам – із квітами, тортом і тихим голосом.
– Катю, давай без дурниць. Я погарячкував. Усі втомилися. Треба миритися.
Катерина мовчки дивилася, як він ставить торт на стіл, ніби нічого не було.
– Я навіть мамі сказав, що скоро повернуся додому, – усміхнувся він. – Все ж таки квартира хороша, район хороший. Та й… не чужі ж люди.
І тут із кімнати вийшла Катеринина мати. Повільно, тримаючись за стіну.
– Василю, – сказала вона, – ти вже йди. Нотаріус сьогодні був.
Він насупився.
– Який ще нотаріус?
Стара жінка сіла на стілець і поклала перед ним папку.
– Квартира давно на Катерині. І ще два приміщення, які здаються в оренду, теж. Я хотіла сказати пізніше. Але тепер уже вчасно.
Василь зблід.
– Які ще приміщення?
– Ті, з яких щомісяця капають гроші, – спокійно відповіла мати. – Тільки не тобі.
Він перевів погляд на Катерину.
– То ти знала?
– Знала.
– І мовчала?
– А ти б залишився, якби знав не про маму, а про її майно?
Василь відкрив рота, але нічого не сказав.
Катерина взяла торт і сунула йому назад у руки.
– Притулок собі сам шукай.
І зачинила двері.
