– Ну що, Марині зі мною пощастило. Я тягну всю сім’ю на собі, а вона тільки витрачає мої гроші.
За столом стало тихо на секунду. Потім хтось незграбно засміявся. Свекруха одразу заметушилась:
– Ой, Олежку, ну що ти таке кажеш…
Марина поставила келих на стіл і вийшла з ювілею, не попрощавшись.
Коли Олег повернувся додому, він був веселий і задоволений собою.
– Маринко! А ти чого так рано поїхала? Мама засмутилася.
Вона стояла біля вікна і не оберталась.
– Ти образилась? Та годі. Всі ж зрозуміли, що це жарт.
Тоді вона повернулась.
– Я теж зрозуміла. Просто не жарт.
Олег фиркнув, сів у крісло, розстебнув комір.
– Тільки не починай.
– Я й не починаю, – сказала вона. – Я закінчую.
Вранці він прокинувся від тиші. На кухні не було ні кави, ні сніданку. На столі лежала записка:
“Діти в школі. Обід не готувала. У тебе ж є гроші – замов доставку”.
– Що за цирк… – пробурмотів він.
На роботі він мало не зірвав важливу зустріч. Не тому, що Марина “подавала каву”, як він любив говорити друзям. А тому, що саме вона роками нагадувала про дзвінки, дні народження партнерів, документи, зустрічі, подарунки, поїздки, лікарів для дітей, рахунки, школу, його костюми, його матір, його життя.
Увечері Марина сиділа з ноутбуком.
– Вечеря в холодильнику, – сказала вона, не піднімаючи очей.
– А що це означає?
– Те, що чуєш. Дітям я приготувала. Собі зробиш сам.
– Ти вирішила влаштувати виставу?
Тепер вона подивилась прямо на нього.
– Ні. Просто перестала витрачати твої гроші на себе.
Він підвищив голос:
– Та скільки можна через один дурний тост?
– Через один? – спокійно перепитала вона. – Ти п’ятнадцять років так живеш. Просто вчора сказав це при свідках.
Він замовк.
Бо це було правдою.
Колись Марина мала нормальну роботу. Не “хобі”, як він потім називав. Роботу, яку любила. Але коли в нього почався бізнес, він сам сказав:
– Моя дружина не повинна працювати. Я сам усе дам.
Вона повірила. Пішла. Сіла вдома. Підняла дітей. Витягнула побут. Підставила спину там, де він будував із себе “успішного чоловіка”.
На третій день біля дверей стояла його валіза.
Олег завмер.
– Це що таке?
Марина вийшла з кухні, витираючи руки рушником.
– Твої речі. Сорочки окремо. Костюми теж. Як ти любиш.
– Ти мене виганяєш?
– Я прибираю зайве. Ти ж сам сказав: без мене тобі легше. Я тільки витрачаю твої гроші.
Він підійшов ближче.
– Марино, досить. Я погарячкував.
– Ні, Олеже. Ти розслабився. Це різні речі.
Він уперше не знайшов, що відповісти.
І тоді вона добила.
– Я вчора була на співбесіді.
– На якій ще співбесіді?
– На роботі. Там, звідки я пішла через тебе. Мене взяли.
Він дивився на неї так, ніби вперше бачив.
– А діти? Дім?
– Діти виросли. А дім – це не я одна. Чи ти досі думаєш, що дружина – це безкоштовний сервіс?
Увечері за столом донька раптом спитала:
– Тату, а чому мама раніше не працювала?
Олег ковтнув і сказав:
– Так склалося.
Аліса навіть не відвела очей.
– Ні. Це ти не хотів.
У кімнаті стало тихо. Марина не сказала ні слова. Вона просто їла вечерю.
І це мовчання вдарило сильніше, ніж будь-який скандал.
За місяць вона змінилась так, що він почав нервувати навіть від звуку її каблуків у коридорі. Нова робота. Нова зачіска. Нові люди. Нові розмови, в яких він уже не був центром.
Вона більше не чекала його з питанням: “Як пройшов день?”
Вона говорила дітям:
– У мене завтра важлива зустріч.
– Мені треба доробити проєкт.
– Я затримаюсь, не чекайте.
І одного вечора він не витримав.
– Марино, я хочу все виправити.
Вона закрила ноутбук.
– Що саме?
– Усе. Я був неправий. Я не цінував тебе. Я… я звик, що ти завжди поруч.
– Ні, – перебила вона. – Ти звик, що я зручна.
Він опустив очі.
– Дай мені шанс.
Марина помовчала кілька секунд.
– Я вже дала тобі п’ятнадцять років.
Він зблід.
– То це все?
Вона встала, взяла зі спинки стільця піджак і спокійно сказала:
– Ні. Це тільки тепер почалось. Або ти вчишся жити з жінкою, а не з прислугою, або береш валізу і йдеш до мами. Вибір у коридорі.
І пішла в іншу кімнату.
Валіза ще довго стояла біля дверей.
А потім він сам відніс її в комору.
