Сашко був знаменитістю дитячого будинку. За його десять років, його забирали і повертали в дитячий будинок цілих п’ять разів. А тепер у нього вже і надія пропала, він уже дорослий, кому він такий потрібен.
Він пам’ятає найперший раз коли його забрали перші мама з татом. Тоді йому було майже два роки, мама була весела, сміхотлива і від неї пахло цукерками. Вона одягала його в красиві костюмчики і водила в гості, показати свого рудого синочка, якого називала «моє сонечко».
Коли Сашкові виповнилося чотири роки, тато посадив його навпроти себе.
– Саша, у мене серйозна розмова до тебе, – сказав тато.
– Так, тату, – весело сказав Сашко, нічого не підозрюючи.
– Ми з мамою чекаємо дитинку, вона у мами в животику, – сказав тато.
– Круто, – зрадів Сашко.
– Так, круто, – сказав, відводячи очі тато, – але ми з мамою вирішили тебе відвезти назад, в дитячий будинок.
Сашка злякано подивився на тата.
– Це не надовго, Сашко, ми тебе через рік заберемо, – сказав тато.
Коли Сашка привезли в дитячий будинок, він біг по коридору за прийомними батьками, ревів і просив не залишати його. Але вони йшли до виходу і навіть жодного разу не обернулися.
Другий раз був через пів року, після повернення. Сашко сидів у кабінеті директора і слухав, як Тамара Михайлівна пояснює новим батькам, що хлопчика недавно повернули прийомні батьки, що у дитини травма, з ним потрібно бути терплячим.
Нова мама на все згідно кивала головою. Через два тижні Сашка повернули в дитячий будинок.
– Він надто багато їсть, ми його не прогодуємо, – сказала колишня мама.
Сашка навіть не плакав, він всього лише попросив у нової мами смаженої картоплі, яку дуже сильно любив. За що мама накричала на нього, що він буде їсти те, що йому дають і поставила перед ним тарілку з вівсяною кашею. Сашко поколупав її і зміг з’їсти тільки пару ложок, каша була навіть не посолена.
Втретє повернули, тому що Сашко занадто мовчазний. У четвертий раз, бо не здібний до музики. У п’ятий раз, занадто багато хворіє.
Більше його не показували потенційним батькам. Боялися, що і так у хлопчика травма на все життя. Сашко з веселого, цікавого, перетворився в замкнутого і не балакучого хлопчика.
Він навіть не заздрив іншим хлопцям, коли їх забирали нові батьки, він все чекав, коли і їх повернуть, також як його.
Одного разу в школи їх дитбудинку прорвало каналізацію і вони почали ходити в сусідню, районну школу.
У перший день до Сашка підійшов хлопчик з класу, в якому він тепер вчився і запропонував дружити. Сашко здивувався, звичайно, але погодився. Друга звали так само як і його Сашком. Але вони вирішили, що один буде Сашком, а інший Санькою.
З цього дня вони стали не розлий вода, на уроках разом, на перервах разом, Санька проводжав Сашка до його дитячого будинку.
Одного разу Санька запросив друга до себе додому, пограти в приставку. Вдома була мама хлопчика, вона нагодувала хлопців. Весь час поки хлопці сиділи на кухні вона з жалем дивилася на дитбудинківського друга свого сина.
– Саша, якщо хочеш, можеш приходити до нас на вихідні жити, і з ночівлею залишайся, – запропонувала в один момент вона.
– Правда, можна? – здивовано підняв брови Сашко.
– Звичайно, – посміхнулася мама друга.
Цими ж вихідними він залишився в друга і в понеділок теж залишився на ніч. Директор дитячого будинку бачачи ситуацію, згнітивши серце відпустила Сашка до друга додому, але вирішила викликати жінку, яка прихистила їх вихованця на розмову.
– Доброго дня, мене звуть Тамара Михайлівна, я директор цього дитячого будинку, – представилася жінка.
– Доброго дня, Світлана, мама Саньки, друга вашого Саші, – посміхнулася відвідувачка.
– Ви знаєте історію Саші? – запитала директор.
– Ні, а що не так? – злякано запитала Світлана.
– Річ у тому, що у Саші важка доля, він хороший хлопчик, добрий, веселий, чуйний, не примхливий, але його повертали з прийомних сімей п’ять разів, – пояснила директор.
– Який жах, бідна дитина, – притиснула руки до щік Світлана.
– Він сильно прив’язався до вашого сина, я, звичайно, рада цьому, але я боюся, оскільки скоро ремонт закінчиться і Саша почне ходити в нашу школу, і розлука з другом його травмує, – сказала директор, – я не знаю, що робити і як краще.
– Давайте, залишимо все як є, а коли він перейде вчитися назад, хлопці самі розберуться, я думаю, мій син уже не раз ходив до вас в дитячий будинок в гості, я думаю він і далі буде приходити до свого друга, – сказала Світлана.
– А хлопчик не заважає вам тим, що постійно живе, а тепер ще й ночувати приходить? – з побоюванням запитала директор.
– Ні, я ж сама запропонувала, – сказала Світлана.
Минуло півтора місяця, в школі дитбудинку зробили ремонт і Сашко почав ходити в неї. Але з другом все одно бачився щодня, або він до нього приходив після уроків, або друг приходив до нього в дитячий будинок.
Через пів року Сашко почав майже постійно жити вдома у друга і мама Саньки вирішила оформити над ним опіку.
– Знаєте, я відразу прийняла його як рідного сина, я без нього тепер уже і життя не уявляю, мені здається, що їх завжди було двоє у мене, – сказала вона директору дитячого будинку.
– Саша, а ти сам цього хочеш? – запитала Тамара Михайлівна у хлопчика, який сидів тут же в кабінеті.
– Так, тітка Світлана хороша, я хочу жити з ними, з тіткою Світланою і Санькою, – сказав хлопчик посміхаючись.
– Це тобі подарунок на день народження, – посміхнувшись, сказала директор.
– У Саші день народження, – зраділа Світлана.
– Завтра, мені завтра одинадцять років буде, – серйозно відповів Сашко.
– Чудово як, а що ти хочеш на день народження? – запитала Світлана у хлопчика.
– Смаженої картоплі, можна? – сором’язливо запитав хлопчик.
– Звичайно, цілу сковорідку, – засміялася Світлана і, взявши хлопчика за руку вийшла з кабінету.
Директор дитячого будинку дивилася їм услід і розуміла, що Сашко, нарешті знайшов свою маму.
А вам сподобалася ця історія зі щасливим кінцем?
