– Або платите мені за кожну хатню справу, або я пальцем не поворухну, – мій дев’ятирічний син кинув рюкзак під двері й став посеред кухні, ніби не дитина, а ревізор.
Я навіть ложку з борщем не донесла до рота. Вадим зняв куртку, подивився на мене, потім на Олексія.
– Це ще що за концерт? – спитав чоловік.
– У Віталіка так. Йому платять. А я що, безплатний? Мию чашки, виношу сміття, бігаю в магазин. Мені теж потрібні гроші.
Я вже хотіла поставити його на місце, але Вадим мене зупинив поглядом.
– Добре, – каже. – Складай прайс. Завтра зранку покладеш на стіл. Подивимось, який ти в нас ділок.
Зранку на столі лежав листок із зошита. Кривими літерами: помити посуд – 100 гривень, винести сміття – 50, пропилососити – 100, вимити підлогу – 200, сходити в магазин – 150.
Я аж пирснула.
А Олексій стояв гордий, як банкір. Ще й додав:
– Якщо посуду багато, то подвійний тариф.
– Ну що ж, – сказав Вадим. – Працюй.
Я спеціально не помила після сніданку дві тарілки, чашки й каструлю. На холодильнику лишила записку: “Помий посуд, витри стіл, почисть свої кросівки. Увечері перевіримо”.
Повертаємось з роботи – на кухні чисто. Кросівки стоять рівно. Пилосос витягнутий у коридор. Син уже чекає з простягнутою рукою.
Вадим відрахував йому гроші. Справжні. Купюрами.
У малого аж очі загорілися. Він схопив ті гроші, заховав у шухляду й до ночі не випускав телефон із рук. Комусь там хвалився голосовими.
На другий день прайс виріс удвічі. Там уже було все: застелити ліжко, скласти шкарпетки, подати татові пульт, збігати по хліб, витерти пил із телевізора.
А ввечері він узагалі перейшов межу.
Став біля мийки, подивився на гору тарілок після вечері й каже:
– За таку кількість – уже двісті. І за каструлю окремо. Вона жирна.
Я повільно поклала виделку.
– Ти серйозно зараз?
– Абсолютно. Це важка праця.
Вадим спокійно кивнув:
– Добре. Але раз ти заробляєш, значить, будеш і платити.
Олексій не зрозумів.
– За що?
– За життя, – сказав чоловік. – Телефон заряджаєш? Платиш за електрику. Сидиш за комп’ютером? Оренда. Загубив ключі минулого місяця – штраф. Хочеш кишенькові гроші? Спочатку закрий борги.
Син спочатку засміявся. Думав, жарт.
А зранку я поставила перед ним тарілку вівсянки замість млинців.
– А де млинці? – скривився він.
– Млинці – це додаткова послуга, – сказала я. – Базове харчування ось. Їж.
Він гримнув ложкою так, що каша бризнула на стіл.
Потім кинувся в коридор і закричав:
– Мамо! Де мої нові кросівки?
– У коробці. На шафі. Нові – на свято. У школу підеш у старих. Вони ще цілі.
Він вискочив із квартири злий, як оса. Дверима так грюкнув, що в мене чашка задзвеніла.
Я думала, на тому все. Ага, зараз.
Увечері він приніс щоденник.
– Дві дванадцятки. По двадцять гривень за кожну.
Вадим мовчки перегорнув сторінку. Там червоніла двійка за контрольну.
– А за це ти нам скільки винен? – спитав він.
Олексій вихопив щоденник і пішов у кімнату. Через пів години я помітила, що в хаті підозріло тихо. Зайшла – а в мене серце впало.
Він рився в моїй сумці.
У руках тримав мій гаманець і вже встиг витягнути двісті гривень.
– Ти що робиш?! – я так крикнула, що він аж сіпнувся.
І тут він видав:
– Я просто взяв своє! Ви мені винні! За посуд, за магазин і за вчорашнє прибирання!
У мене в голові потемніло. Не через гроші. Через те, як він це сказав. Наче ми йому чужі.
Вадим зайшов слідом, побачив гроші в його руці, мовчки підійшов, забрав купюри, гаманець поклав назад у сумку. Потім узяв із полиці телефон сина.
– Все, бізнес закінчився, – сказав він. – Телефон на стіл. Ключі від квартири теж. І шухляду свою відкрий.
Малий зблід.
У шухляді лежало не тільки те, що ми йому платили. Там були ще мої дрібні з гаманця, татові сто гривень із куртки і навіть банківська картка, яку я зранку шукала по всій квартирі.
Я сіла на ліжко. Мене аж затрусило.
– То ти вже не просто торгуєшся, – тихо сказала я. – Ти крадеш.
Він розплакався не одразу. Спочатку ще пробував огризатися:
– А що такого? Ви ж самі почали з цими грошима!
– Ні, – різко сказав Вадим. – Почав ти. А тепер слухай уважно. Ніяких оплат. Ніякого телефону. Ніяких ігор. Місяць. І завтра ти сам повернеш мені все до гривні та попросиш вибачення в матері.
Олексій стояв, сопів, витирав ніс рукавом.
Потім дістав із шухляди зім’яті купюри, картку, ключі, поклав на стіл і прошепотів:
– Заберіть. Мені нічого не треба.
Вадим подивився на нього й сказав:
– Пізно торгуватись. Іди мий ту каструлю. Без прайсу.
