– Ти мені з цього місяця віддаєш половину зарплати. І не крути носом, – мати гримнула долонею по столу так, що підскочила чашка і розлився чай на квитанції. – Я тебе виростила. Тепер твоя черга платити.
Я мовчки взяла зі столу мокрі папірці, витерла їх серветкою і подивилась на неї.
– Половину? Ти серйозно?
– А що тут такого? Закон є. Діти зобов’язані. Не хочеш по-доброму – буде по-іншому.
Вона вже дістала телефон, відкрила калькулятор і почала рахувати вголос, скільки я “винна” їй за роки життя. За їжу. За школу. За одяг. Навіть за ліки, які купувала мені в дитинстві.
Я тоді тільки усміхнулась. Дарма.
З матір’ю в мене все життя було одне й те саме: або я винна, або я зайва. У дитинстві вона спихнула мене до бабусі в село. Приїжджала рідко. Привезе пакет цукерок, постоїть п’ять хвилин і зникне.
Коли забрала мене до міста, краще не стало. Вона прямо казала:
– Через тебе в мене життя не склалося. Кому я потрібна з таким причепом?
Я росла з цією фразою в голові. Тому й вискочила заміж рано. Не від великого кохання. Просто Діма був перший, хто дивився на мене не як на тягар.
Перші два роки ми жили в квартирі матері. І це був пекельний гуртожиток, а не сім’я. Вона рахувала все: скільки ми з’їли котлет, скільки разів вмикали пральну машинку, чому я взяла “її” каструлю, чому Діма поклав ключі не на ту полицю.
Одного разу я прийшла з роботи, а наші речі вже стояли в коридорі в пакетах. Мої документи, свідоцтво про шлюб, дитячі речі – все було звалене в купу.
– Або живете по-моєму, або вимітайтесь, – сказала вона.
Ми й вимелись. Поки вона була на роботі, забрали сумки, дитячу ковдру, аптечку, документи і поїхали. Кілька днів тулилися в подруги, потім зняли старенький будинок у приватному секторі.
Адресу матері не дали. Бо знали: припреться, буде грюкати у двері і кричати на всю вулицю.
Так і жили. Працювали. Піднімали сина, потім доньку. Купили свою квартиру. Потім більшу. Без її копійки. Без її допомоги. Вона навіть онукам не раділа. Казала:
– Навіщо плодити злидні?
А потім постаріла. І згадала, що в неї є дочка.
Спочатку були дзвінки.
– Купи ліки.
– Заплати за комуналку.
– Привези продукти.
Я не відмовляла. Привозила пакети, чеки лишала на столі, купувала таблетки, викликала майстра, коли в неї текла труба. Але їй було мало. Їй потрібні були не продукти. Їй потрібна була влада.
Коли я сказала, що постійно грошей давати не буду, вона зірвалась.
– Тоді квартири тобі не бачити. Я все чужим людям відпишу!
– Відпиши, – сказала я. – Тільки хай ті чужі люди потім тебе і доглядають.
Вона аж побіліла. Я думала, на цьому все. Ні.
Через тиждень мені подзвонила сусідка матері.
– Віко, що у вас там коїться? Твоя мама по під’їзду ходить, плаче, каже, що ти її обікрала.
У мене в грудях аж похололо. Я кинула все і поїхала.
Двері були відчинені. На кухні сиділи дві сусідки, пили чай з моїх же колись подарованих чашок, а мати театрально витирала очі. На столі лежали якісь папери, копія її паспорта, техпаспорт на квартиру і чорновик заповіту.
– О, прийшла, – сказала вона. – Скажи людям, чого ти від матері вимагаєш квартиру.
Я спочатку навіть не зрозуміла. Потім побачила ще дещо: на холодильнику магнітом був притиснутий мій старий чек з аптеки і список сум, які я їй привозила. Вона це видавала за “доказ”, що я нібито брала з неї гроші.
– Ти зовсім вже? – спитала я.
– А що? Люди мають знати, яка ти. Невдячна. Жадібна. За квартиру трясешся.
Я взяла ті папери зі столу. Там був не просто чорновик заповіту. Там була довіреність на якусь чужу жінку з її під’їзду. Та вже вмовила матір “оформити догляд” в обмін на житло.
Оце і був її великий план. Налякати мене, принизити, а якщо не вийде – переписати квартиру першій, хто солодко усміхнеться.
Я подивилась на ту сусідку. Вона очі відвела.
– Мамо, ти хоч читала, що підписуєш? – спитала я.
– Не твоє діло!
– Там не догляд. Там доступ до рахунку і право водити тебе по нотаріусах.
Вона вирвала в мене папери.
– Не лізь! Ти вже все втратила!
Я нічого не сказала. Просто дістала телефон і при ній набрала номер знайомого юриста. Увімкнула гучний зв’язок. За десять хвилин мати вже не кричала. Сиділа тиха, як вода. Бо юрист простими словами пояснив, що її красиво ведуть до того, щоб залишити і без квартири, і без грошей.
Сусідки швидко зібралися і втекли. Та “добра помічниця” теж зникла.
Я думала, після цього мати хоч трохи схаменеться. Знову дарма.
Вона почала мстити по-іншому. Дзвонила моєму чоловікові, дітям, навіть невістці сина. Розповідала, що я чекаю її смерті. Що вже “поділила шафи”. Що ношу в сумці ключі від її квартири і мрію швидше зайти туди господинею.
Коли син прийшов до мене з цими словами, мене аж затрусило. Це вже була не сварка. Це була гидота.
Я поїхала до неї того ж вечора. Без дзвінка.
Вона відкрила двері і тільки рота розкрила, а я поклала на тумбу її запасні ключі, чеки за ліки за останні місяці, квитанції за комуналку, які платила я, і аркуш.
– Що це? – буркнула вона.
– Список. Соцпрацівник, доставка продуктів, приватна доглядальниця, телефони лікаря і юриста. Все, що тобі треба, тут є. Але мене в свої брудні ігри більше не вплутуй.
– Ти мені погрожуєш?
– Ні, мамо. Я тобі закриваю доступ.
Вона почала кричати, що я безсердечна, що вона перепише квартиру кому завгодно, що я ще приповзу. Я вже стояла в дверях.
І тут вона кинула останнє:
– Та я тебе ніколи не любила! Чуєш? Ніколи!
Я обернулась.
– Я це знаю. Тому й досить.
І просто зачинила двері з того боку.
