Але в своєму житті місця для нього нема…

Ми були звичайною родиною. Ми одружились після закінчення вишу, спокійно жили. У нас з’явилось з часом двійко дітей, усе було добре. І несподівано у нього інша жінка. Він пішов, коли молодшому синові було лише 3 місяці. Переступав поріг зі словами про те, що в декреті я стала ніяка і перетворилась на якусь типову господиньку, він більше мене не любить. А ще він побажав мені успіху у вихованні синів. Я тоді навчилась жити самостійно, але він про це ще не знав. 

Він думав, що лише мене таку-сяку з двома дітьми і я завжди його чекатиму, прийму в свої обійми, але я його здивувала.

– Мирославе, одумайся! – повторювала я, спостерігаючи, як чоловік збирає речі.

– Перестань, Оксано, я все вирішив – наполягав на своєму Мирослав.

Я його знала добре, він страшенно впертий і не вміє думати холодним розумом. Тоді я втомилась говорити до нього і тихо сказала:

– Якщо ти зараз підеш, більше я тебе не прийму. Можеш ніколи не повертатися.

Він посміхнувся.

– Удачі, якщо треба буде допомога з дітьми, гроші там, одяг, телефонуй.

Він зібрав речі і поїхав до секретарки. Якось я думала про те, що між ними щось є, бо занадто відвертими були її погляди.

Я трохи поплакала охолола, думала, що робити далі. Я любила того чоловіка, була дуже ображена, але я відповідаю тепер за двох дітей.

Телефоном я попросила подругу приїхати. Разом ми вирішили, як влаштувати старшого в садочок, а з малим пообіцяла посидіти, бо теж була в декреті. Впродовж тижня я знайшла роботу і садочок для малого. До речі, за цілий місяць Мирослав жодного разу не подзвонив, щоб спитати, як живуть його діти.

Я працювала, старшого водила в садочок, на вихідних часто намагалась кудись водити дітей, щоб ті могли повноцінно відпочивати від будніх. Так минуло 9 місяців, молодшому, Максимкові, уже рік. Під час святкування несподіваний дзвінок у двері. Усі гості сиділи за столом, тож я і гадки не мала, кого це там іще могло принести. На порозі був Мирослав, дуже усміхнений і впевнений, ступив за поріг.

– Привіт, – як ні в чому, ні бувало, промовив він.

– Що ти тут робиш? – не приховуючи свого здивування, запитала я.

– А що, мені не можна привітати сина з днем ​​народження?

– Та ні, звичайно, можна. Я ж не позбавляла тебе батьківських прав.

Я зайшла в кімнату і на здивування подруг лише знизала плечима. Діти були раді, бо вже довго не бачили тата. Свято закінчилось, усі розійшлись, а він залишився. Коли я мила посуд, підійшов до мене:

– А ти змінилася, – обнявши мене зі спини, промовив Мирослав. – Знаєш, я був неправий, і хочу повернутися в сім’ю, – посміхаючись, промовив чоловік.

– Я сказала, коли ти йшов, що не прийму тебе назад. Тому повертайся до своєї коханої.

– Оксано, я зрозумів свою помилку. З Ларисою все скінчено.

– Тебе не було 9 місяців. За цей час ти ні разу не запитав, що їли твої діти, де вони спали, а зараз ти хочеш повернутися?

І аж тут він зрозумів, що все серйозно. Розвернувся і тихо пішов, збирався довго, чекав, що я його поверну. Але я добре знала, що якщо пробачити, то все повториться. Ще кілька днів обривав мій телефон, але мені було байдуже. Нехай бачиться з дітьми, проводить із ними час. Але в своєму житті місця для нього нема. Я навчилась жити сама, з дітьми, без образ і марних сподівань.

А що б ви вчинили на місці авторки?

Напишіть нам в коментарях у Facebook!

NataM
Content Protection by DMCA.com
Loading...

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам:

Adblock
detector