А ти що не знаєш? Ані більше немає. Ні, ти не зрозуміла. Її взагалі нема. Мені вихователька сказала. Вже як два місяці…

Я вийшла на роботу, коли моєму молодшому синові Артему був тільки місяць. Не могла вже терпіти дитячий плач та крики, адже у мене був ще старший син Антон, на щастя, він ходив у дитячий садочок. Не любила гуляти разом з молодими матусями, у яких була тільки одна тема для розмови – болячки малюків. То у когось соплі, а хтось не може спати через коліки і так далі. Вдома я немов божеволіла та часто зривалася на дітей та чоловіка, адже щодня з ранку до ночі сидіти у чотирьох стінах в оточенні повзунків та іграшок просто не могла.

Андрій не був проти того, щоб я вийшла на роботу. Адже він знав, що це буде моїм порятунком. Тому ми вирішили найняти няню для молодшого сина. Звісно, що я не хотіла брати незнайому дівчину, тому звернулася за допомогою до Анни. Дівчина працювала помічницею виховательки у садку, куди ходив Антон. Сама також має сина й за освітою вона вчитель, закінчила педагогічний університет з червоним дипломом. Я часто бачила, як вона гарно грається з малюками, тому Антон її дуже любив. Навіть батьки часто хвалили. Тому щодо кваліфікації Ані у мене не виникало жодних сумнівів.  

Тоді у мене була робота позмінно та й Аня приходила до садочка тільки декілька разів на тиждень, тому з радістю погодилася. Дівчина приходила до нас у понеділок, середу та суботу, коли я працювала в офісі. Завдяки її вихованню Артем навчився швидко ходити й говорити, складав різні піраміди з кубиків та навіть сам їв з тарілочки. Звісно, що я добре платила їй за таку допомогу, адже вона була для мене справжньою рятівницею! 

Але з часом вона почала рідко до нас приходити, мовляв, погане самопочуття. То раз в тиждень зайде на дві-три годинки. Я бачила, що з нею щось не так, але боялася її чимось образити. А потім взагалі сказала, що не може працювати та звільнилася з садочка. Коли я забирала Антона з групи, то почула, як вихователька розповідала щось про Аню. Виявилося, що у неї були якісь проблеми зі здоров’ям та дівчині нещодавно робили операцію. Добре, що тоді моя мама якраз вийшла на пенсію та приїздила до нас у гості й доглядала за онуками.

Одного дня ми гуляли з чоловіком та дітками у парку біля нашого дому. Але я її не впізнала, адже дівчина носила хустку, вона немов змарніла. Перекинулися словами та попрощалися. Я не хотіла пхати ніс не у свої справи. Однак, все-таки зателефонувала та поцікавилася, як у неї справи.

– Все чудово! Я працюю дистанційно. На життя вистачає – каже дівчина та сміється слухавку, але мене щось насторожило у її голосі. 

– А ти б не хотіла до нас повернутися? Просто малюкам тебе не вистачає, сумують за тобою.

– Давайте я спершу з вами зустрінуся. Неподалік відкрилося нове кафе, кажуть, що там смачна кава. 

Через годину я вже чекала дівчину за столиком. Замовила для неї смачне тістечко. Ми тоді так говорили, немов справжні подруги. Я попросила її приходити хоча б раз в тиждень до нас на годинку, адже моя мама не може так часто приїжджати. На щастя, вона погодилася. Я вирішила, що буду платити їй набагато більше – нехай це буде така собі допомога від мене у вигляді зарплати. 

Майже місяць  вона приходила до нас. Але я бачила, як важко їй вдається тримати малюка на руках, як у неї тремтять пальці та не може навіть піднятися до нас на 4 поверх. Вже й молодший син підріс та я планувала віддати його до садочку. Анна сказала, що вже нема потреби приходити до нас. Але я її встигла так полюбити та боялася, що знову втрачу. Тому час від часу намагалася з нею зустрітися в нашому улюбленому кафе, вітала зі всіма святами та навіть приїхала на день народження. Однак, потім вона перестала відповідати на мої дзвінки та повідомлення. Можливо, що просто змінила номер, а мій не згадує? 

Декілька днів тому я випадково зустрілася з Олею, її син ходив з моїм Антоном в одну групу, разом готувалися вже до школи. Може вона щось знає про Аню?

– На жаль, її вже нема.

– Тобто? Переїхала в інше місто чи роботу змінила? 

– Ні, ти не зрозуміла. Її взагалі нема. Мені вихователька сказала. Вже як два місяці… 

Тоді я навіть не знала, що й казати. Прийшла додому та знайшла її сторінку у Фейсбуці. Востаннє вона була у мережі якраз два місяці тому. Не наважилася написати її чоловікові та батькам, які були в друзях. Однак, наступного дня прийшла у садочок по Антона й запитала у виховательки, чи це правда. Вона у відповідь тільки сумно покивала головою. Я бачила, як по її щоці пробігла скупа сльоза. Анна була для мене справжнім ангелом!

А як би ви вчинили на місці жінки – залишилися вдома з немовлям чи пішли на роботу?

Напишіть нам в коментарях у Facebook!

Daryna
Content Protection by DMCA.com
Loading...

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам:

Adblock
detector