Автобус уже загуркотів, а Ірина все тримала Андрія за рукав.
– Не плач, – він усміхнувся. – Рік пролетить.
– Ти легко кажеш.
– Я повернуся. Тільки дочекайся.
– Дочекаюся.
– Головне – без дурниць.
– Це ти мені? – Ірина підняла очі.
– Обом, – сказав він тихіше.
– Правильно, – пролунав голос за спиною. – Служба перевіряє не хлопців. Дівчат.
Ліза стояла з осторонь, ніби випадково, і посміхалася так, наче вже щось знала.
Ірина відпустила Андрієв рукав.
– Ти навіть тут без глядачів не можеш? – кинув Андрій Лізі.
– А що? Я просто прийшла провести однокласника. Чи у вас на вірність вже черга?
Ірина розвернулася і пішла першою.
– Іро! – гукнув Андрій.
Вона не озирнулася.
Ліза дивилася йому прямо в очі.
– Бачиш? Я ще нічого не зробила, а вона вже тікає.
Автобус зачинив двері.
***
– Ти вчора чого не взяла слухавку? – голос Андрія в трубці був рівний, але сухий.
– Бо була на парі, потім в гуртожитку вимкнули світло, потім я заснула. Це нормально.
– Другий вечір поспіль?
– Андрію, я вчуся, а не сиджу біля телефону.
На фоні хтось засміявся.
Чоловічий голос:
– Іро, ти конспект забрала?
Пауза.
– Хто це? – спитав Андрій.
– Одногрупник.
– Який одногрупник?
– Просто одногрупник.
– А ім'я?
– Серйозно?
– Ім'я.
– Олег.
Тиша.
– Ти можеш говорити зі мною без допиту? – різко сказала Ірина. – Я не зобов'язана звітувати за кожен крок.
– А я, значить, зобов'язаний вірити в темряву, гуртожиток і "просто одногрупника"?
– Якщо без цього не можеш – це вже не моя проблема.
Він поклав слухавку першим.
Ірина ще секунду тримала телефон біля вуха, тоді кинула його на ліжко.
– Гордий, – прошепотіла вона. – Ну й будь гордий.
***
– Тітко Валю, дайте Андрієву адресу, – Ліза сперлася на хвіртку. – Віктор просив. Хоче написати.
– А Віктор сам язика не має? – мати Андрія примружилась.
– Має. Просто зайнятий. У місті в усіх свої справи.
– І в Ірини теж свої, – сухо відповіла Валентина.
Ліза зітхнула.
– Ой, тітко Валю… У місті дівчат не крадуть. Вони самі вибирають, де тепліше.
– Не міряй усіх по собі.
– А я не по собі. Я по життю. Поки ваш син там служить, біля неї вже машина щосереди стоїть.
Валентина сіпнулася.
– Яка машина?
– Темна. І хлопець за кермом не схожий на водія маршрутки.
– Лізо, язиком молоти – не мішки тягати.
– То не вірте. Тільки потім не кажіть, що вас не попереджали.
Валентина помовчала, тоді все ж продиктувала адресу.
– Якщо брешеш – Бог бачить.
Ліза всміхнулась.
– Найнебезпечніша брехня – це та, в яку людині зручно повірити.
***
Андрій розгорнув лист.
"Твоя Іра гарно влаштувалась. Після пар її підвозить один і той самий. Але ти служи. Ти ж чоловік, тобі не до ревнощів".
У конверті лежало фото. Ірина сідала в машину. За кермом – темноволосий хлопець.
Наступного вечора Андрій набрав її сам.
– Хто такий Олег?
– Ти вже знаєш, – холодно сказала Ірина. – Одногрупник.
– Він тебе підвозить?
– Буває.
– А сказати не можна було?
– А що б це змінило?
– Для початку – я б не дізнавався це з чужих листів.
– Яких ще листів?
– Не прикидайся.
– Андрію, якщо ти віриш не мені, а якимось анонімкам – розмови не буде.
– А фото теж анонімка?
– Фото – це фото. Я в нього в машину сіла, а не в ліжко.
– Дякую, заспокоїла.
– Ти зараз хочеш сварки чи правди?
– Я хочу, щоб ти не робила з мене дурня.
– Тоді не поводься як дурень.
Він мовчав так довго, що вона сама відвела телефон від вуха.
– Ну? – сказала Ірина.
– Тобі легко, – нарешті відповів він. – Ти там живеш. А я тут тільки думаю.
– То думай головою, а не чужими плітками.
– Знаєш що? Коли людина нічого не ховає, вона не гарчить на прості питання.
– А коли людина любить, вона спочатку питає, а не судить.
Він знову поклав слухавку.
***
Ліза приїхала до частини під вечір.
– Ти здуріла? – Андрій озирнувся. – Навіщо ти тут?
– Бо листами ситий не будеш.
– Я не кликав тебе.
– Знаю. Мене взагалі рідко кличуть. Я сама приходжу, коли бачу, що комусь боляче.
– Не треба з мене робити ідіота.
– Пізно, – сказала вона м'яко. – Це вже зробили без мене.
Він стиснув щелепу.
– Йди.
– Добре. Тільки спочатку скажи чесно: ти її зараз любиш чи просто не хочеш виглядати покинутим?
Він дивився на неї довше, ніж треба.
Ліза підійшла ближче.
– Я хоча б приїхала, – сказала вона. – А не розповідаю, чому мені "незручно".
Того вечора він не вигнав її.
Потім сидів на ліжку, не дивлячись на неї.
– Ти тепер скажеш, що я тебе спокусила? – Ліза застібала блузку.
– Ти сама приперлася.
– А ти сам відкрив двері. Не валюй все на мене. Це зручно, але бридко.
Він нічого не відповів.
– Я просто лягла туди, де вже було порожньо, – сказала вона і вийшла.
***
– Не дзвони мені більше, – сказав Андрій у трубку.
Ірина навіть не привіталася.
– Що сталося?
– Ти сталася.
– Це знову Ліза?
– Це я, який не хоче бути запасним.
– Ти хоч раз мене вислухаєш?
– А ти хоч раз подумала, що я там не залізний?
– Я тебе не зраджувала.
– Я вже не вірю.
– То йди до біса.
– Уже.
Вона повільно опустила телефон.
Тільки потім заплакала.
***
Дощ лив стіною. Степан вбіг у хату мокрий до нитки.
– Літню кухню заливає. Я зараз когось приведу.
За десять хвилин у дворі вже стояв той самий темноволосий хлопець.
– Це Олег, – кинув Степан. – Допоможе.
Ірина завмерла на ґанку.
Олег усміхнувся.
– Здрастуй, "просто одногрупниця".
– Ти що тут робиш?
– До тітки Валентини приїхав. Мене твій брат перехопив по дорозі.
– Рукавички, – Ірина простягнула йому старі батькові рукавиці.
– Дякую. Для такої зустрічі міг би й без рукавиць.
Степан пирхнув.
Через годину вони вже сиділи за столом. На підвіконні стояли тюльпани.
– За жінок, – сказав Олег і підняв склянку. – І за те, щоб їх перестали змушувати доводити те, що чоловіки собі просто дозволяють.
Мати Ірини глянула на нього уважніше.
– Гарно говориш.
– Бо набридло дивитися, як одну людину роблять винною просто тому, що вона не стала випрошувати довіру.
Ірина подивилась на нього різко.
– Ти багато про мене придумав.
– Ні, – сказав Олег. – Я просто бачу, як ти сидиш і злишся не на нього, а на себе. Наче це ти мала бігти і виправдовуватися.
Вона підвелась з-за столу.
– Підеш? – запитав він.
– Куди?
– Хоч під дощ. Тут задушливо.
Вони вийшли за хвіртку.
– Ти ще його любиш? – спитав Олег.
– А якщо так?
– Тоді не бери мене замість парасольки.
– Я не просила мене рятувати.
– А я не рятую. Я просто не хочу бути бинтом на чужу гордість.
– То й не будь.
Він кивнув.
– Добре. Але коли перестанеш жити з його голосом у голові – подзвони.
Вона хмикнула.
– Самовпевнений.
– Ні. Просто чесний. Це рідкість у ваших романах на відстані.
***
– Одружимось, – сказав Олег через пів року.
Ірина завмерла.
– Так просто?
– Ні. Якраз не просто. Тому й кажу прямо.
– А якщо я ще не до кінця…
– То не треба, – перебив він. – Я не хочу бути призом за те, що ти вистояла. Або ти йдеш до мене, або далі доводиш комусь, що він був неправий.
– А якщо я хочу просто почати спочатку?
– Починай. Тільки без помсти.
Вона довго мовчала.
– Добре, – сказала нарешті. – Одружимось.
***
У залі РАЦСу було душно. Хтось шарудів квітами, хтось шепотівся. Валентина сиділа в другому ряду, бліда, з опущеними очима.
Ірина стояла в білій сукні. Олег тримав її за лікоть.
Реєстраторка відкрила папку.
– Якщо немає заперечень…
Двері розчинилися так різко, що всі обернулись.
Андрій стояв у формі, худий, неголений, з якимось злим виснаженням в очах.
– Є, – сказав він. – У мене є.
По залі прокотився шепіт.
Олег не відпустив Ірининого ліктя.
– Ти запізнився.
– Не з тобою говорять.
Ірина побіліла, але не зрушила.
– Навіщо ти прийшов?
– Почути одне. Перед усіма. Ти мені зраджувала?
У залі стало зовсім тихо.
Олег гірко всміхнувся.
– Оце так любов. Спочатку спиш з іншою, потім приходиш вимагати чистоти.
Андрій різко повернувся до нього.
– А ти мовчи. Ти підбирав те, що я викинув у злості.
Ірина смикнула руку.
– Не смій так про мене говорити.
– А як? – Андрій глянув на неї. – Ти ж навіть зараз не відповідаєш.
– Бо ти прийшов не по правду, – тихо сказала Ірина. – Ти прийшов по індульгенцію.
– Ні. Я прийшов, бо дізнався, хто писав ті листи.
Усі повернулися до дверей.
Ліза стояла на порозі, сперта плечем об косяк. Живіт під сукнею вже було видно.
– Ну, чого всі на мене дивляться? – сказала вона. – Наче тільки зараз здогадались.
Валентина закрила рота рукою.
– Ти? – видихнула вона.
– Я, – спокійно відповіла Ліза. – І що? Брехня зайшла тільки тому, що йому було зручно в неї повірити.
– Замовкни, – кинув Андрій.
– А чого? Спати зі мною не соромно було, а слухати соромно?
Кілька жінок в залі відвели очі.
Ірина дивилася на неї так, ніби зараз або вдарить, або засміється.
– Ти три місяці писала йому гидоту?
– А ти три місяці гордо мовчала, – відрізала Ліза. – От і різниця між нами. Я хотіла забрати – і забрала. А ти хотіла бути правою.
Олег зробив крок вперед.
– Поки хлопець у формі, від дівчини вимагають святості. Коли він лягає з іншою – це називають "йому було важко". Зручно влаштований світ.
– А ти дуже благородний? – Ліза скривилась. – Взяв її тоді, коли вона ледве дихала.
– Я взяв? – Олег засміявся коротко, зло. – Ні. Я принаймні спитав, чи вона мене хоче. Спробуй якось теж.
Андрій глянув на Ірину.
– Скажи тільки одне. Ти з ним тоді була?
– Ні, – відповіла вона. – Але навіть якби була – після того дзвінка це вже було б не твоє діло.
– Тобто ти все-таки…
– Тобто ти повірив першій, хто приніс тобі бруд, бо так легше, ніж визнати свою слабкість.
Він стиснув кулаки.
– Я був там сам.
– А я тут була винна, – відрізала Ірина. – Бо не стояла під твоїми дверима і не кричала, що я хороша. Мені не потрібна була любов, яку треба випрошувати.
Ліза пирхнула.
– Гарно сказала. Тільки заміж ти зараз за нього виходиш від великого кохання? Чи просто щоб не виглядати кинутoю?
Тиша вдарила сильніше за крик.
Олег повільно повернув голову до Ірини.
– Оце вже питання не до них, – сказав він. – До тебе.
Реєстраторка нервово переставила ручку.
– Може, ми…
– Ні, – Олег не зводив очей з Ірини. – Хай усі дослухають. Бо раз уже влаштували базар, то без дешевого фіналу.
Ірина дивилась то на Андрія, то на Олега, то на Лізин живіт.
Валентина підвелась.
– Сину, ходімо звідси.
– Ні, мамо.
Ліза посміхнулась криво.
– Та не тягни. У тебе ж завжди була красива правда. Скажи її всім.
Олег розтиснув пальці на Ірининому лікті.
– Тільки без жалю і без помсти, – сказав він. – Якщо ти зараз виходиш за мене, то не тому, що він зламався. Якщо ні – я не буду твоєю паузою.
Андрій зробив крок ближче.
– І хоч раз не бреши.
Ліза поклала на стіл білий конверт.
– Та відповідай уже, – сказала вона. – Бо якщо це його дитина, у мене теж є що підписати.
