– Чек де?
– Я тільки з поліклініки зайшла.
– Чек, Іро. Не зітхання.
Ірина мовчки витягла з пакета зім'ятий папірець. Андрій пробігся очима, постукав нігтем по рядку.
– Молоко по сорок два? За рогом по тридцять один.
– Там інший відсоток жиру.
– А тут кава – сімдесят вісім.
– Я дві ночі не спала.
– За чужі гроші й безсоння лікується дорожче.
Ірина повільно зняла шапку.
– Я не на Балі злітала. Я купила каву після лікаря з твоїм сином на руках.
– З нашим. І це не робить латте першою необхідністю.
Він дістав із гаманця купюри, рівно поклав на стіл.
– Дві тисячі на тиждень. Аптека, продукти, проїзд. І чеки не губи.
– Я твоя дружина чи касирка?
– Поки що – людина, яка витрачає більше, ніж приносить.
Ірина коротко засміялась, але голос зірвався.
– Мені потрібні зимові чоботи. Ці спадають. Я з коляскою ледь не влетіла сьогодні в лід.
– Через півтора місяця весна.
– То що? До весни ходити в мокрих кросівках?
– У поліклініку не на підборах ходять.
– Я не просила шубу. Я просила чоботи, щоб не впасти з твоєю дитиною на льоду.
– Почалося. Як тільки треба щось купити – одразу "з дитиною", "для дитини", "через дитину".
Вона різко витягла з кишені десятку і кинула на стіл.
– Ось. За твоє молоко. Видихни.
Андрій взяв купюру й спокійно поклав у гаманець.
– Добре, що хоч дрібні гроші тобі не соромно повертати.
* * *
Увечері він зайшов на кухню, зупинився біля плити.
– Знову гречка?
– Знову ти пахнеш рестораном?
– Я поїв, бо тут нема чого їсти.
– Мені на чоботи нема, а тобі на ребра є?
– Я працюю.
– А я?
– Ти сидиш удома.
– З дитиною, яка спала сьогодні сорок хвилин.
– Мільйони жінок якось справляються.
– Мільйони чоловіків не звіряють чек на молоко.
– Мільйони жінок не роблять із декрету карт-бланш на будь-яку забаганку.
Ірина витерла руки об рушник.
– Забаганку? Куртка – забаганка? Чоботи – забаганка? Кава після безсонної ночі – розкіш?
– Таксі до поліклініки при трьох зупинках пішки – точно розкіш.
– Я була з температурною дитиною.
– І з кавою в іншій руці.
У двері подзвонили.
Ірина навіть не глянула на нього.
– Це мої.
Андрій повільно повернув голову.
– Ти вже покликала комісію?
Мати Ірини зайшла першою, за нею батько з великим пакетом.
– Добрий вечір, – сухо сказав батько.
– Для кого як, – відповів Андрій.
Мати поставила пакет на стілець і витягла темну куртку.
– Ірі привезли. Раз ти не знайшов грошей.
– Знайшов, – кивнув Андрій. – Просто не на примхи.
– Куртка – це примха? – мати підняла брови.
– Коли людина бере таксі, каву і "ой, мені сумно, куплю бодік, бо милий" – так, примха.
– Ти зараз серйозно? – Ірина зробила крок до нього.
– Абсолютно.
Він пішов у кімнату й повернувся з прозорою папкою. Кинув її на стіл. Чеки розсипались.
– Раз уже сімейна рада, давайте по-чесному. Ось вашій "зневаженій" за один тиждень: таксі, кава, серветки "тільки ці", бодік "бо милий", крем "бо цей не щипає". А потім я жлоб.
Мати глянула на чеки, потім на нього.
– Вона після пологів.
– Після пологів не стають святими, – сказав Андрій. – Дитина – не індульгенція витрачати не свої гроші.
На секунду всі замовкли. Навіть дитина в ліжечку затихла.
Ірина повільно кивнула.
– Не свої?
– А чиї? – він розвів руками. – Я один плачу іпотеку, комуналку, їжу, ліки.
– І свої обіди, – відрізала вона. – І своє пиво. І "зустрічі з клієнтами" по дев'ятсот гривень.
– Це робота.
Вона вихопила телефон зі столу, ткнула в банківський застосунок і розвернула екран до батьків.
– "Ребра і вугілля" – дев'ятсот сорок. "Стейкхаус" – шістсот вісімдесят. "PlayZone" – чотириста. Це теж робота?
Мати гірко всміхнулась.
– То на себе економія не поширюється?
Андрій навіть не глянув у бік екрана.
– Я можу проїсти свої. Вона проїдає мої.
– Ти зараз це при моїх батьках сказав? – голос Ірини затремтів.
– А як ще сказати, щоб до вас дійшло? Якщо прибрати дитину з розмови, залишиться доросла людина, яка живе за мій рахунок і вчить мене сорому.
Ляскіт вийшов сухий і дзвінкий.
Ірина вдарила його долонею по щоці.
Батько різко піднявся.
– Іро!
Дитина в кімнаті заревіла.
Андрій повільно повернув голову назад. Щока почервоніла, але голос лишився рівним.
– Оце і є твоя "гідність"? Поки є дитина – можна бити?
– Краще вдарити, ніж щодня принижувати! – крикнула Ірина й пішла в кімнату.
Мати метнулась за нею.
– Збирайся. Зараз.
Батько мовчки дістав з шафи сумку.
Андрій стояв біля столу, дивився на чеки під ногами.
За хвилину Ірина вийшла з дитиною на руках, курткою через лікоть і мокрими очима.
– Я їду.
– Їдь.
– Сина я забираю.
– Звісно, – усміхнувся він без радості. – Без нього ти не виглядатимеш жертвою.
– Ти його побачиш, коли навчишся поводитися як людина.
– А, тобто дитина вже штраф за неправильну поведінку?
– Андрію, стулись, – різко кинув батько.
– Ні, Сергію Петровичу, хай уже договорить. Мені цікаво, де в неї закінчується "материнство" і починається шантаж.
Ірина стиснула дитину міцніше.
– Поїхали, тату.
Батько взяв сумку. Мати відкрила двері.
Андрій дістав телефон, подивився на екран і натиснув виклик.
– Куди дзвониш? – різко обернулась Ірина.
Він підніс телефон до вуха.
– Юристу. Раз ти вивозиш сина в інше місто, поговоримо не на кухні.
