– Чек де? – Я тільки з поліклініки зайшла. – Чек, Іро. Не зітхання. Ірина мовчки витягла з пакета зім’ятий папірець. Андрій пробігся очима, постукав нігтем по рядку.

– Чек де?

– Я тільки з поліклініки зайшла.

– Чек, Іро. Не зітхання.

Ірина мовчки витягла з пакета зім'ятий папірець. Андрій пробігся очима, постукав нігтем по рядку.

– Молоко по сорок два? За рогом по тридцять один.

– Там інший відсоток жиру.

– А тут кава – сімдесят вісім.

– Я дві ночі не спала.

– За чужі гроші й безсоння лікується дорожче.

Ірина повільно зняла шапку.

– Я не на Балі злітала. Я купила каву після лікаря з твоїм сином на руках.

– З нашим. І це не робить латте першою необхідністю.

Він дістав із гаманця купюри, рівно поклав на стіл.

– Дві тисячі на тиждень. Аптека, продукти, проїзд. І чеки не губи.

– Я твоя дружина чи касирка?

– Поки що – людина, яка витрачає більше, ніж приносить.

Ірина коротко засміялась, але голос зірвався.

– Мені потрібні зимові чоботи. Ці спадають. Я з коляскою ледь не влетіла сьогодні в лід.

– Через півтора місяця весна.

– То що? До весни ходити в мокрих кросівках?

– У поліклініку не на підборах ходять.

– Я не просила шубу. Я просила чоботи, щоб не впасти з твоєю дитиною на льоду.

– Почалося. Як тільки треба щось купити – одразу "з дитиною", "для дитини", "через дитину".

Вона різко витягла з кишені десятку і кинула на стіл.

– Ось. За твоє молоко. Видихни.

Андрій взяв купюру й спокійно поклав у гаманець.

– Добре, що хоч дрібні гроші тобі не соромно повертати.

* * *

Увечері він зайшов на кухню, зупинився біля плити.

– Знову гречка?

– Знову ти пахнеш рестораном?

– Я поїв, бо тут нема чого їсти.

– Мені на чоботи нема, а тобі на ребра є?

– Я працюю.

– А я?

– Ти сидиш удома.

– З дитиною, яка спала сьогодні сорок хвилин.

– Мільйони жінок якось справляються.

– Мільйони чоловіків не звіряють чек на молоко.

– Мільйони жінок не роблять із декрету карт-бланш на будь-яку забаганку.

Ірина витерла руки об рушник.

– Забаганку? Куртка – забаганка? Чоботи – забаганка? Кава після безсонної ночі – розкіш?

– Таксі до поліклініки при трьох зупинках пішки – точно розкіш.

– Я була з температурною дитиною.

– І з кавою в іншій руці.

У двері подзвонили.

Ірина навіть не глянула на нього.

– Це мої.

Андрій повільно повернув голову.

– Ти вже покликала комісію?

Мати Ірини зайшла першою, за нею батько з великим пакетом.

– Добрий вечір, – сухо сказав батько.

– Для кого як, – відповів Андрій.

Мати поставила пакет на стілець і витягла темну куртку.

– Ірі привезли. Раз ти не знайшов грошей.

– Знайшов, – кивнув Андрій. – Просто не на примхи.

– Куртка – це примха? – мати підняла брови.

– Коли людина бере таксі, каву і "ой, мені сумно, куплю бодік, бо милий" – так, примха.

– Ти зараз серйозно? – Ірина зробила крок до нього.

– Абсолютно.

Він пішов у кімнату й повернувся з прозорою папкою. Кинув її на стіл. Чеки розсипались.

– Раз уже сімейна рада, давайте по-чесному. Ось вашій "зневаженій" за один тиждень: таксі, кава, серветки "тільки ці", бодік "бо милий", крем "бо цей не щипає". А потім я жлоб.

Мати глянула на чеки, потім на нього.

– Вона після пологів.

– Після пологів не стають святими, – сказав Андрій. – Дитина – не індульгенція витрачати не свої гроші.

На секунду всі замовкли. Навіть дитина в ліжечку затихла.

Ірина повільно кивнула.

– Не свої?

– А чиї? – він розвів руками. – Я один плачу іпотеку, комуналку, їжу, ліки.

– І свої обіди, – відрізала вона. – І своє пиво. І "зустрічі з клієнтами" по дев'ятсот гривень.

– Це робота.

Вона вихопила телефон зі столу, ткнула в банківський застосунок і розвернула екран до батьків.

– "Ребра і вугілля" – дев'ятсот сорок. "Стейкхаус" – шістсот вісімдесят. "PlayZone" – чотириста. Це теж робота?

Мати гірко всміхнулась.

– То на себе економія не поширюється?

Андрій навіть не глянув у бік екрана.

– Я можу проїсти свої. Вона проїдає мої.

– Ти зараз це при моїх батьках сказав? – голос Ірини затремтів.

– А як ще сказати, щоб до вас дійшло? Якщо прибрати дитину з розмови, залишиться доросла людина, яка живе за мій рахунок і вчить мене сорому.

Ляскіт вийшов сухий і дзвінкий.

Ірина вдарила його долонею по щоці.

Батько різко піднявся.

– Іро!

Дитина в кімнаті заревіла.

Андрій повільно повернув голову назад. Щока почервоніла, але голос лишився рівним.

– Оце і є твоя "гідність"? Поки є дитина – можна бити?

– Краще вдарити, ніж щодня принижувати! – крикнула Ірина й пішла в кімнату.

Мати метнулась за нею.

– Збирайся. Зараз.

Батько мовчки дістав з шафи сумку.

Андрій стояв біля столу, дивився на чеки під ногами.

За хвилину Ірина вийшла з дитиною на руках, курткою через лікоть і мокрими очима.

– Я їду.

– Їдь.

– Сина я забираю.

– Звісно, – усміхнувся він без радості. – Без нього ти не виглядатимеш жертвою.

– Ти його побачиш, коли навчишся поводитися як людина.

– А, тобто дитина вже штраф за неправильну поведінку?

– Андрію, стулись, – різко кинув батько.

– Ні, Сергію Петровичу, хай уже договорить. Мені цікаво, де в неї закінчується "материнство" і починається шантаж.

Ірина стиснула дитину міцніше.

– Поїхали, тату.

Батько взяв сумку. Мати відкрила двері.

Андрій дістав телефон, подивився на екран і натиснув виклик.

– Куди дзвониш? – різко обернулась Ірина.

Він підніс телефон до вуха.

– Юристу. Раз ти вивозиш сина в інше місто, поговоримо не на кухні.

Valera

Популярне