– Карта не проходить, – сказала касирка. – Якщо не сплатите до дванадцятої, курс переносять.
Віктор притиснув картку до термінала ще раз.
– Спробуйте ще.
– Я вже спробувала тричі.
За спиною клацнули підбори.
– Не муч термінал, – сказала Зіна. – На рахунку пусто.
Віктор повільно обернувся.
– Ти зняла гроші?
– Перевела.
– Куди?
– На мамину операцію.
У черзі хтось переступив ближче. Касирка зробила вигляд, що дивиться в монітор.
– Сьогодні? – Віктор ковтнув. – Саме сьогодні?
– Саме сьогодні дали вікно.
– Зіно, це були гроші на мою реабілітацію.
– Це були наші гроші.
– Я місяць просив їх не чіпати.
– А я три місяці просила не робити вигляд, що моя мама тобі чужа.
– Я не казав, що вона чужа.
– Ти сказав: "Ми не потягнемо двох хворих одразу". Пам'ятаєш?
– Бо це правда.
– А тепер правда вже інша? Тепер усі мають тягнути тебе?
Віктор стиснув поручень біля каси.
– Я твій чоловік.
– А вона моя мати.
– І ти вирішила за двох.
– Бо коли я питала тебе, ти завжди вирішував сам.
Він глянув на касирку.
– Дайте п'ять хвилин.
– У вас дві, – тихо відповіла вона.
Віктор знову подивився на Зіну.
– Хоча б сказала б мені.
– Щоб почути ще раз, що "твоя зарплата – на шпильки, а серйозні витрати вирішую я"?
– Я так жартував.
– Дуже зручно. Коли ти платив за Балі – це було "для нас". Коли мова про мою матір – це раптом "не наша стаття витрат".
– Не перекручуй. Я просив почекати тиждень.
– Серце не стає в чергу на твій зручний тиждень.
– А моя нога? Моя робота? Моє життя?
Зіна різко видихнула.
– От бачиш. Твоє. Завжди тільки твоє.
– Зіно…
– Ні. Ти хотів бути головним, поки в тебе були гроші. Тепер грошей нема – і раптом згадав слово "ми".
У черзі хтось цокнув язиком. Віктор дістав телефон, довго дивився на екран, потім набрав.
– Степане… Ти можеш під'їхати? Просто зараз.
Зіна склала руки на грудях.
– Звісно. Чужих просити не соромно.
– Мені соромно, що рідних просити довелося.
– Рідних? – вона гірко всміхнулась. – Моєю матір'ю ти згадувався рівно до того моменту, поки їй не знадобились гроші.
Він подивився на неї так, що касирка відвела очі.
– Ти просто вибрала не мене.
– Ні, Вітю. Я вперше вибрала не тебе.
* * *
Степан знайшов його в коридорі біля вікна. Віктор сидів на лавці, тримаючи конверт обома руками.
– Бери, – сказав Степан. – Ми з хлопцями скинулись. Не геройствуй.
– Я поверну.
– Встанеш на ноги – тоді й поговоримо.
Двері ліфта роз'їхались. Вийшла Зіна. За нею – Ганна Петрівна з великою сумкою.
Степан помітив їх і насупився.
– О, ще й підкріплення, – буркнув він.
– Я приїхала за документами, – сухо сказала Зіна. – І речі деякі забрати.
Віктор повільно підвівся.
– Вчасно. Якраз чужі люди вирішують те, що дружині виявилось не по кишені.
– Не починай.
– А що? Соромно?
– Мені? – Зіна глянула на конверт. – Ні. Це тобі має бути соромно. Дорослий чоловік, а колеги скидаються.
Степан ступив уперед.
– Обережніше зі словами.
– А що не так? – Зіна навіть не подивилась на нього. – Це ж правда.
– Правда? – Віктор хрипко засміявся. – Правда в тому, що я сьогодні стою тут завдяки людям, яким я нічого не винен. А ти…
– А я врятувала матір.
– Моїми грошима.
– Нашими.
– Ти досі так і не зрозуміла? – він підняв конверт. – Коли я платив, ми були сім'єю. Як рахунок виставили мені – я раптом став "твоїм".
Ганна Петрівна смикнула Зіну за лікоть.
– Доню, ходімо. Тут нема про що говорити.
– Ні, мамо, нехай договорить, – сказала Зіна. – Йому ж треба публіка.
В коридорі зупинилась медсестра з папкою. Біля дверей завмер чоловік на милицях.
Віктор подивився на Зіну і вже не стишував голос:
– Скажи всім. Скажи вголос, що людина потрібна тобі рівно до того моменту, поки заробляє.
– А ти скажи вголос, що моя мати для тебе була зайвою витратою.
– Бо я теж міг не встати!
– А вона могла не дожити до операції!
– Твоя мати прожила шістдесят два роки, Зіно. Мені тридцять сім.
У коридорі стало тихо так, що чути було, як клацає чийсь капельний штатив.
Степан повільно опустив очі.
Ганна Петрівна зблідла.
– Сволота, – прошепотіла вона.
Зіна дивилась на Віктора кілька секунд, ніби бачила його вперше.
– Оце і є ти, – сказала вона. – Поки був здоровий – щедрий, красивий, правильний. Як стало страшно тобі, всі старші раптом "своє прожили".
– А оце і є ти, – відрізав він. – Поки я платив, ти називала це коханням.
Вона всміхнулась так, що медсестра відвернулась.
– Хворий чоловік – це не кохання, це друга робота без вихідних. Просто жінкам соромляться дозволити сказати це вголос.
Чоловік на милицях біля дверей тихо вилаявся.
Степан зробив крок до Зіни.
– То розлучайся. Але не добивай людину.
Зіна знизала плечима.
– А мене хто пожаліє? Я маю в тридцять два поховати себе між лікарнею, аптекою і його настроями?
Віктор блідо всміхнувся.
– Нарешті чесно.
– Чесно? Добре. Чесно так чесно. Я не хочу жити з чоловіком, який і хворобу перетворив на спосіб керувати всіма навколо.
Степан різко видихнув.
– Ти перегинаєш.
– А він ні? – Зіна ткнула пальцем у Віктора. – П'ять років "моя квартира", "моя машина", "мої рішення". А зараз "наша сім'я". Дуже зручно.
Віктор підійшов ближче.
– Ключі. Сьогодні.
– Що?
– Від квартири. Сьогодні.
Ганна Петрівна вхопила доньку за руку.
– Ходімо.
– Ні, – сказала Зіна, не зводячи очей з Віктора. – Поїхали. Прямо зараз.
* * *
У квартирі Зіна кидала речі в валізу короткими, злими рухами. Віктор стояв у дверях, тримаючись за косяк.
– Не чіпай мій кабінет, – сказав він.
– Твій? – вона фиркнула. – Звісно. Як і кухня, на яку я віддала всю премію. Як і ванна, яку ми ремонтували за мої відпускні.
– Не починай ділити ложки.
– Ложки? – Зіна обернулась. – Я п'ять років слухала, що тут усе "твоє". От і не дивуйся, що сьогодні я вперше повелась так само.
– Ти не "повелась так само". Ти забрала гроші на лікування чоловіка, не сказавши ні слова.
– А ти не сказав ні слова, коли вирішив, що моя мати може почекати.
– Я не клявся твоїй матері.
– А мені клявся?
Він мовчав.
Зіна застебнула валізу.
– Дай тиждень, – сказала вона. – Я знайду, куди перевезти все решта.
– До вечора.
– Серйозно?
– Абсолютно.
Вона повільно підійшла до комода, відкрила шухляду, дістала тонку теку.
– Добре, – сказала вона. – Тоді без тижня.
Віктор подивився на теку.
– Що це?
– Чеки. На кухню. На плитку. На сантехніку. На двері. На "твою" квартиру.
– І що?
Зіна поклала теку на стіл.
– Завтра побачимось у суді.
Вона взяла валізу, зробила два кроки до виходу, зупинилась і, не озираючись, додала:
– І так, Вітю. Картку, з якої ти платив за Балі, я теж пам'ятаю. Не переплутай завтра, що в нас було "твоє", а що "наше".
