Ніна Іванівна виховувала свого сина одна. Овдовіла, коли Костику було вісім років. Чоловік, як усі чоловіки, за здоров’ям не стежив, курив, пив. Спочатку на свята, а потім частіше. Але гроші заробляв. Костик його погано пам’ятає. Та й не дивно. Вдома бував рідко, у вихідні, як правило, відсипався.
Відпрацює зміну на будівництві, а ночами підробляв сторожем. А коли друзі просили, то допомагав з ремонтом квартир. Якось треба було викручуватися. В інших сім’ях частіше дружини працювали на трьох роботах, а чоловіки так «втомлювалися на одній», що всі вечори відновлювали сили на дивані перед телевізором. Тому Ніна Іванівна не скаржилася, не лаяла, прощала чоловікові п’янки.
Помер на роботі від серцевого нападу. Говорили не прямо, натякали, що сторожив він не один, а з якоюсь молодою дівчиною. Коли йому стало погано, саме вона і викликала «швидку».
Ніні боляче було це чути. Але про мертвого погано не говорять. Гроші всі до копієчки в будинок ніс, а хто з мужиків не гуляє? Рідкість в усі часи. Посумувала, поплакала, та й забула.
Важко тоді їм довелося з сином. Квартира у неї була трикімнатна, що залишилася ще від батьків, які один за одним померли за два роки до чоловіка. «До себе прибрали», – говорили сусіди.
Подумувала обміняти квартиру на меншу – дорого платити. Але ж син росте, про майбутнє треба думати. Трикімнатну розміняти легше, ніж двокімнатну. Так вони з сином і жили вдвох. Ні з ким Ніна не хотіла долю пов’язувати, хоч подруги сватали їй чоловіків, переважно через квартиру.
Син виріс, вивчився. А потім привів в будинок Наталю – студентку педінституту. Ніна виділила їм вітальню і спальню, а сама переїхала в колишню дитячу кімнату Костика. Молоді на роботу йшли, вона будинком управляла, готувала. А що їй ще робити? Не сидіти ж на лавочці біля будинку цілими днями. Через рік народився Славко. Вона натішитися не могла. Із задоволенням допомагала няньчити онука.
Наталя після декрету вийшла на роботу, а Славко залишався під опікою бабусі. Важче стало: квартира велика, сім’я росте, онук вимагає невпинної уваги. Увага потрібна за хлопчиськом. Почала Ніна втомлюватися, але не скаржилася. А хто їм допоможе, як не вона?
Наталю в школі підвищили до завуча. І грошей більше, і статус вищий. А далі, можливо, стане директором. Адже нинішньому вже за шістдесят. Тільки як підмінили її. Начальницький метал чувся в голосі, коли говорила Ніні, що не так попрасувала, суп недосолила, Славка неправильно одягла …
Ніна тактовно мовчала. «Втомлюється, ось і зривається вдома», – думала вона. Та й пора їй господинею в будинку ставати.
Чи то від втоми, чи то від віку, хоча їй було трохи за шістдесят, стала Ніна забудькувата. Голова кружлятися та боліти почала, полежати б вдень, так то готувати треба, то гуляти з онуком.
Одного разу, поки Славко з такими ж дітлахами по двору бігав, Ніна на лавочці сиділа, дивилась на нього. А потім пішли додому, а сумку залишила. А там ключі, телефон і карта … Хоч грошей залишилося небагато, але відновлювати її треба, морочитися. Спохопилася через хвилину, коли до дверей під’їзду підійшли, повернулися до лавочки.. Так, яке там. Немає сумки. Ніхто не бачив, хто взяв, та вже всі бабусі і мами з дітьми порозходилися по домівках.
Що ж робити? Сіла розгублена, з думками зібратися не може. Славко поруч, переляканими оченятами дивиться. «Не плач, бабця», – каже, а потім і сам заревів. Тоді Ніна взяла себе в руки. Не треба так розкисати. Згадала, що карту треба заблокувати. Побігла до сусідки, зателефонувала синові.
Той через двадцять хвилин приїхав, відімкнув квартиру, сам подзвонив щодо карти. Але гроші вже зняли. Уважно подивився на матір.
– Ти як, мам? Все гаразд? Без паніки. Нічого страшного, відновимо карту, і ключі зробимо, і телефон новий купимо. Випий що-небудь від серця. А мені на роботу треба. Не хвилюйся тільки, – сказав і поїхав.
Увечері син з дружиною на кухні розмовляли, іноді досить голосно. Образливі фрази до Ніни долітали. Славко прийшов до неї в кімнату, притулився.
– Як можна їй маленьку дитину довіряти? Сьогодні сумку забула, завтра двері у квартиру не закриє … не далекий той час, коли Славка на вулиці забуде. Що ти мовчиш? – говорила роздратовано Наталя.
– Не перебільшуй. З ким не буває. По-перше, ти сама телефон забувала в маршрутці. Хіба ключі не губила? А в «Дитячому світі” не ти Славка загубила? – зробив невелику паузу Костя. – По-друге, це моя мама. Славко її любить. У садок віддамо? Давай. Він хворіти почне, будеш сидіти вдома, а уроки? Сама ж казала, що для педагогів це завжди проблема – діти.
– Треба щось робити, – вже тихіше сказала Наталя.
Вони ще щось говорили, але Ніна не розібрала.
– Бабцю, а ти не поїдеш від нас? – раптом запитав Славко і заглянув з надією їй в очі.
– А куди ж я від вас поїду? – здивувалася Ніна.
– Мама сказала, що треба квартиру розміняти. Бабцю, а як це – розміняти? На що? – серце Ніни стислося від поганого передчуття, але вона посміхнулася.
– Не думай, малюк.
– Не їдь, бабцю, – Славко скривив губки, вже ледь не плаче.
Тут знову долетіли істеричні слова Наталі, що Костя її не любить, що у них все не так, як було раніше …
«Заважаю, натякає. – зітхнула Ніна. – Може, і правда, роз’їхатися потрібно? А Славко все одно до мене приїжджати буде», – гладить його тремтячою рукою, а у самій на очі сльози навертаються, і серце ниє, ніби за ниточку хтось тягне.
Вічне квартирне питання. Думала, її це не торкнеться. Жили дружно, ніяких сварок, допомагала, як могла. Тепер не потрібна, значить. Ком в горлі застряг, ні проковтнути, ні виштовхнути, а зсередини в нього б’є серце.
– А ну, Славко, дай пігулку вип’ю. – Ніна потягнулася до тумбочки …Коли прокинулася, над нею стривожений Костя стоїть, Славко переляканий, а Наталя бігає з телефоном в руках. Хоче Ніна запитати, що сталося, та язик не слухається, немов дерев’яний.
Люди в синій формі увійшли, на носилках її понесли кудись. Страшне слово «інсульт» сказали. «А Славко тепер як?» – б’ється в її мозку, але повіки опускаються, немов голову придавило чимось.
Костик навідувався в лікарню, тільки поговорити не виходило. Але Ніна швидко йшла на поправку. Спочатку щось мукала, а потім почала відновлюватися мова. Про Славку запитала: «Айко?»
– Славко? – зрозумів син, – в садок віддали. Все добре. Але чекає на тебе, сумує. Тільки й питає, коли баба додому повернеться. Боїться, що ти не приїдеш більше.
– А ти? – чітко запитала мати.
– Мам, ти ні про що не думай. Головне – одужуй, відпочивай більше. Ми дійсно на тебе все повісили: і будинок і Славка. А ти втомилася, вік все-таки. Пробач.
Вона кивнула. Сльози на очі набігли, знову ком застряг у горлі. «Ой, не можна хвилюватися, лікар сказав».
Перед випискою вже добре говорила, запропонувала Костику обміняти квартиру.
– Ні, мам. Як ти одна будеш? Тут ми поруч.
«Невже Наталя більше не проти, щоб жили разом? Або не хоче розмінювати, щоб трикімнатна залишилася?» – думки лізуть, накручують Ніну, не може ту розмову забути.
Ходити почала дрібненькими кроками. А внук доглядав за бабусею, щоб двері не забула замкнути, сумку не залишила, гаманець не загубила. Нагадує, якщо що. Їй і приємно, та й тривожно. Адже дійсно забудькувата стала. Це була їхня маленька таємниця. Славко навіть батькові не казав, що почав підказувати бабі. «Дорослішає», – із задоволенням думала Ніна.
Вечорами, коли молоді з роботи приходили, Ніна намагалася не заважати, у своїй кімнаті сиділа. Одного разу йшла повз кухню, почула, як Наталя тихо Костику каже, що мама посуд не помила, кран забула вчора закрити у ванній.
– І що? – зупинив її Костя.
– Їй гірше стає. Треба, щоб вона під наглядом завжди була …
– Не віддам бабцю, – почула вона хлоп’ячий дзвінкий голосок.
Двері відчинилися, і Славко кинувся до Ніни, обняв її ноги, уткнувся головою в живіт.
– Не бійся, бабцю. Я великий вже. Не віддам тебе нікому.
Ніна розридалася, а Костик потім приходив, просив вибачення за Наталю.
Через рік моя сусідка Ніна Іванівна померла. Хотіла попрощатися. Так Костя попросив посидіти зі Славком. Не треба йому бачити похорон. Правий, звичайно. Славко повинен восени в школу піти. Він мовчазний і принишклий сидів на дивані поруч зі мною і крутив в руках якусь іграшку – трансформер. Погладила по спині, а він притулився до мене і схлипнув.
– Бабця ніколи не повернеться, так?
– Знаєш, поки ти її пам’ятаєш і любиш, вона буде поруч з тобою. Якщо важко буде, вона тобі обов’язково допоможе. Вона дуже тебе любила.
– Правда? – Славко підняв мокрі очі і з надією подивився на мене. – Не забуду, – впевнено сказав хлопчик.
Як хочеться вірити, що Славко виросте доброю людиною і буде пам’ятати бабусю. Що з нього виросте хороший чоловік і син, який буде дбати про своїх старих батьків.
Адже найскладніше – це прощати, молитися і доглядати за людьми похилого віку. Ох, як це вірно. Найчастіше доводиться бачити, як діти, беручи приклад з батьків, не цінують людей похилого віку.
Ваші батьки допомагають вам з маленькими дітьми?
