Марина вирішила навідати свого батька. Ось вже два роки, як вони не бачились. Через це жінка сильно себе картала, адже він мав лише її та жив сам у тому будиночку в селі.
Петро Васильович любив сидіти й дивитися у вікно, коли ж нарешті приїде його дочка. А вона заклопотана своїми справи геть забувала навіть подзвонити до нього. Чоловік сам займався усім господарством. Город садив, потім урожай збирав, курей, худобу тримав, господар на всі руки.
– Тату, як ти там? В неділю заїду, добре? – щоразу казала Марина.
Але її справи постійно мінялися. Тож візит доводилося переносити. Тато не злився на неї, а з розумінням чекав на візит.
Недавно Марина розлучилась. Не склалися в них стосунки через вчинок чоловіка. Якось Марина раніше повернулася з роботи й застала його з іншою жінкою. Квартира була його, тому дружина мовчки зібрала свої речі й пішла до подруги, поки не знайде собі нове житло.
На сільській зупинці на Марну вже чекали рідні батьківські очі.
– Він щось став меншим і постарів – жінка помітила всі його зморшки.
Вона вийшла з автобуса і розплакалась. Марина не вірила, що вони не бачились стільки часу. Тепер дочка у всьому йому допоможе, щоб тато зміг трохи відпочити й не почувався самотнім.
Вони зайшли до хати. Марина побачила, що практично все залишилось на своїх місцях, як і два роки тому. Навіть одяг мами досі лежав у шафі. Вона помітила шар пилу і запланувала наступного дня добре усюди прибрати.
– Ти знаєш, що твій однокласник став успішним фермером? Досі самотній, між іншим! – сказав батько, коли вони сіли пити чай.
– Ну тато, не починай – засоромилась і посміхнулась Марина.
Вони були закохані ще в 11 класі. Та Марина обрала навчатися в місті, тому їхні долі розійшлися. А тепер хто його знає. Може доля знову їх зведе. Може так само одружаться і будуть щасливими, як колись мріяли. Час покаже.
Що порадите Марині?
