Капітан 128-ї окремої гвардійської гірсько-піхотної Закарпатської бригади Сухопутних військ ЗСУ, професійний військовий Микола Жук віддав власне життя за свободу України. До останнього подиху він зберігав біля серця лист маленької доньки.
Ця історія стала відомою завдяки Юрію Андруховичу, який розмістив її на сторінці фонду «Повернись живим». Декілька аркушів паперу, що так захищав Микола в останні хвилини життя, назавжди стали особливим оберегом для його дружини та доньки.
«Найцінніша з його речей – лист від дочки, який він носив на грудях, і з яким, мабуть, намагався не розлучатися. Навіть у мить загибелі мав його біля себе, у нагрудній кишені. Це звичайний листок з учнівського зошита, на ньому кілька бурих плям. Це Миколина кров. У заголовку листа одне-єдине слово: «Папі». Дві сторінки списано дитячою рукою. На третій сторінці малюнок – величезний тризуб і підпис «Воля!!!». Далі четверта сторінка. Вона порожня», – написав автор статті.
Ілюстративне фото. Зображення не є документальним підтвердженням описаної ситуації. Нижче ділимось словами донечки, які воїн оберігав до кінця:
“Час іде, тебе нема. Чекаю день, коли ти вернешся і скажеш: «Я вернувся, я живий»… Молюся Богу, щоб повернувся здоровий і без подряпин. Чекаю тієї миті, коли ти вернешся, і ми тебе зустрінемо рідним теплом. Тортиком з вафель і згущенки. Нехай це не буде масштабно з вигуками: «Герої!». Ти завжди був, є і будеш нашим Героєм. Нехай цей лист ти будеш читати не під обстрілами. Нехай цей лист не написаний поетично. Нехай цей лист має купу помилок. Але він від душі й від мене. Замість того, щоб слухати, що каже вчитель, ось пишу тобі листа…
Хочу ще писати, щоб ти вернувся додому, я розумію – репутація твоя має бути висока. Ти в мене молодець, ти гарно несеш службу. А ось Лера каже: «В мене папа не поїхав в АТО». А я говорю: «Ну й молодець твій папа». Або, кажуть, військові самі винуваті, думали, що будуть сидіти там на ж*пі. Або військові перші мають іти туди! А Конституція пише, що всі рівні щодо захисту цілісності України.
Зробила я тобі браслет, нехай листи і цей браслет, в який я вклала душу, коли плела, то буде тобі оберіг! Повертайся живий!”
Ілюстративне фото. Зображення не є документальним підтвердженням описаної ситуації.Капітан Микола Жук загинув 25 січня 2015 року в околицях Дебальцевого – Новогригорівки.
Це були найпекельніші дні того року. Господь забрав найкращих. Вічна Пам’ять захиснику.
– Замки я вже змінив. Свої гроші несеш не в дім – живи там, куди їх носиш. Надя навіть пакет на підлогу не поставила. – Відчини двері ширше. Це, між іншим, і моя квартира.
– І не брешіть мені про лелек, – сказала сусідська мала, стоячи в нас у коридорі в гумових чоботях. – Лелека важить чотири кіло. Немовля – теж. Ви б самі себе на шиї донесли?
– Я йду. Не шукай. Доньку забери сам. З тобою їй буде краще. Записка лежала на столі поруч із недопитою кавою. Іван перечитав двічі. Потім набрав Таню. “Абонент поза зоною”.
– Дмитре, твоя черга. Він узяв мікрофон, глянув на Олену, потім – кудись у зал. – Олено, ти добра. Занадто добра для мене. І тому я не хочу починати шлюб із брехні.
– А я все хотів спитати: чому ти досі в прибиральницях? Лариса ж кликала в оператори. Там і чистіше, і платять більше. – Бо в операторів зміни жорсткі. А в мене Соня.
– Приспати. – Що саме? – Його, – жінка смикнула повідець. – Поки не пізно. Цуценя стояло біля її чобота і гризало край моєї штанини. Хвіст ходив, як двірник по льоду.
Віра подзвонила в двері й одразу прибрала усмішку з обличчя. Двері відчинила жінка в домашній футболці, за її спиною десь у квартирі сміялася дитина. – Ви до кого?
– Ти серйозно подаєшся на геохімію? – мама кинула на стіл роздруківку з балами. – З такими результатами на біологію не йдуть тільки дурні. – Значить, буду дурною.
– Олено, привіт, доню, – батько сказав це так тепло, що Інна навіть усміхнулась. – Це Інна. Тиша. – А… ну, привіт. Як ти? – Нормально. Ти ж дочці дзвонив, не мені.
– Ти що робиш? Постав його. Рудий пес завмер біля бака. У зубах – мокре сіре кошеня, дрібне, аж прозоре від холоду. – Воно твоє? – буркнув пес, не озираючись. Чорна кішка сиділа під навісом кіоску.
– Максиме, ти серйозно покликав їх усіх? – Це ж виписка. Мама образиться. – Я після пологів. Я ледве стою. – Вони на п’ять хвилин. Біля входу в пологовий уже стояли шестеро.
– Ти серйозно купив квиток на ті числа зі сну? – Купив. А що? – Нічого. Просто смішно, що ти називав мене дурепою за гороскопи. Максим поклав телефон на стіл і мовчки показав фото екрана.
“Вибач. Я йду. Я покохала іншого. Дітей лишаю тобі. На розлучення подам сама”. Олексій перечитав смс тричі. Потім ще раз. Того ж вечора подзвонив матері. – Мамо, Катя з Дімкою в тебе?
Телефон пискнув, коли Марина стояла біля каси. “Списання: 118 грн. Кава-Арабі”. Вона ще не встигла забрати стаканчик, як Стас подзвонив. – Ти серйозно? – Стас, я з Тімом на вулиці, він ревів, я замерзла.
– Мамі на день народження ти купив каблучку, а мені – каструлю по акції? Андрій навіть не підвів очей від кави. – Не “по акції”, а хорошу. Німецьку. – О, ну тоді я зворушена.
– Це хто в тебе, Галино Іванівно, пакети тягає? Нова доглядальниця? – Це моя онука. – Онука? Та не сміши. Твого сина ти двадцять років людям “вигнала”. Тепер і онука знайшлася?
– Ти серйозно міняєш замки? – Серйозно. Марина поставила пакети на підлогу. – Мамо, там діти. – А тут моя квартира. – Ти ж дала нам ще тиждень. – Я дала п’ять місяців.
– Ви Люба Сагайдак? – Ну я. – Я від юриста. Квартира на Троєщині. Після Поліни Кравець. Вона все заповіла вам. – Мені? – Вам. Ви єдина в заповіті. Люба мовчала так довго, що в слухавці перепитали: – Алло?
– Руки помий. І одразу за стіл, – Оля усміхнулася так, що Борис навіть куртку не зняв. – Що зламала? – Нічого. – Скільки треба? – Не гроші. – Тоді ще гірше.
