У свої 46 Ольга Погребняк самотужки виховує двох синів: 22-річного Олексія та 7-річного Микиту. У 2014 році старший син почав розмови про війну: Олексій хотів піти на фронт добровольцем, щоб захищати свою державу. Ользі ця ідея не подобалась, та одного дня син все ж виконав задумане, лишивши матері лише коротку записку.
Вперше з фронту син зателефонував через кілька тижнів, щоб мама знала: він живий, здоровий, обов’язково повернеться додому.
“Розмови по телефону завжди були короткі, – пригадує пані Ольга. – Де служить не казав, говорив, що не годиться таке казати, бо ця інформація може потрапити до рук ворога. Одного разу тільки сказав, що служив в “Азові”.
Як і кожна мати, Ольга молилась та сподівалась на краще. Сина обходило лихо, наскільки це взагалі було можливо в таких умовах. Та раптом по телевізору жінка побачила новини про Іловайський котел.
А в серпні сталось найгірше: вона отримала похоронку.
“25 серпня минулого року він востаннє телефонував, а 28 серпня повідомили, що Альоші в мене більше немає. Звичайно, спочатку повірила офіційним паперам. Але потім, коли тіла не віддали, почала сумніватися”, – розповідає вона.
З тих пір розпочались жахливі дні. Мама відчувала, що син живий, не вірила, що він міг її покинути. А в теплому материнському серці і досі жила надія, що він обов’язково повернеться додому. Цілим та неушкодженим.
Ілюстративне фото. Зображення не є документальним підтвердженням описаної ситуації.“Усі спроби щось дізнатися були марними. Я шукала інформацію всюди, навчилася користуватися фейсбуком, відкрила свою сторінку, – розповідає Ольга. – Якби не Микита, не знаю, чи дала б собі раду із цим безмежним горем. Я йому про загибель Альоші розповіла, але не одразу, дуже хвилювалась, як він це переживе. Але він стійко все вислухав і сказав, що ніколи мене не залишить і буде у всьому допомагати”.
А в травні з якогось номеру Ольга отримала повідомлення: “Мамо, я живий”. Першими емоціями були радість і полегшення, але жінка швидко усвідомила, що це міг написати і не її син. Тоді вже доводилось чути історії про тих, хто таким чином видурює у згорьованих родичів гроші.
“Номер не відповідав. Волонтери, до яких звернулася, попередили: це може бути “розводняк”, таких охочих з того боку познущатися з чужого горя багато. Ходила в СБУ, там сказали, що точно визначити, звідки прийшло sms не можна, визначили лише, що з території Донбасу, і що, швидше за все, це шахраї, тому що мій син загинув і він не значиться в списках полонених та зниклих безвісти”, – пригадує Ольга.
Але віра не покинула серце Ольги. Звісно, пережити таке щастя, а потім величезне розчарування було дуже складно. Але в такі моменти допомагали молитви: “Знаєте, я весь час молилася. Не лише за сина – за усіх хлопців, що воюють на сході”, – каже мати бійця.
Ближче до роковин загибелі сина Ольга побачила дивний сон: величезний, яскравий кущ стиглої калини: “І сон такий дивний, не я на кущ дивилася збоку, а ніби я була калиною… До чого б це? Калина символізує материнство і уособлює дім, батьків, все рідне. Калина – український символ єднання народу: живих з тими, хто відійшов у потойбіччя, і тими, котрі ще чекають свого народження… Може, це якийсь знак від мого Альоші…?” – написала вона тоді у своєму профілі.
Дев’ятого серпня Ольга присвятила Олексію вірш “Синочку, рідний, я вірю що ти повернешся додому”.
А наступного дня він дійсно повернувся.
“Я поїхала до сестри на Волинь відвідати Микиту, він в неї гостював. Повертаюся увечері додому, а сусідка баба Дуся каже: “Олечко, у вас під дверима з суботи якийсь хлопець сидить”. Я до себе, а там Олексій! Мені ноги підломилися…” – згадує Ольга.
Ілюстративне фото. Зображення не є документальним підтвердженням описаної ситуації.Усі ці дні Олексій провів у російському полоні. Коли з’явилась можливість – відправив мамі повідомлення. На нього страшно було й глянути: кістки, мабуть, зрослись неправильно, тому дуже дивно стирчали з-під шкіри. Особливо ребра. Обличчя та голова – у шрамах. Не вистачало декількох зубів. Але він стояв тут, удома, перед мамою. У лікарню йти не захотів. Та і взагалі змінився дуже: боявся різких рухів, майже не міг спати, а якщо і засинав – одразу прокидався від нічних жахів.
Тоді Олексію дуже допоміг малий Микита.
“Він від Альоші не відходив, постійно щось розказував, а той слухав і слухав. Зі мною вони майже не розмовляли, але я не ображалася, досить було того, що вони обидва вдома. Микита зараз такий гордий, що у нього повернувся брат, навіть не впізнаю його. Питаю у нього, про що вони говорили, а він мені відповідає, що це чоловічі розмови”, – каже Ольга.
Одного разу жінка, щоб допомогти синові, покликала психолога. Проте розради, як вона сподівалася, не вийшло: “Вночі кричав так, що доводилося його будити, — говорить Ольга. — Після того довго не міг заснути. Якщо й поринав у сон на якусь мить, то міцно обхоплював голову руками. Здавалося, що ховається від когось. Раз привела додому психолога. Альоша сидів на кухні за столом. Розізлився. Перевернув стіл, вилаяв і пішов у свою кімнату. Зараз його стан кращий. Але досі інколи бачить страшні сни”.
Як ви вважаєте, що найкраще допомагає військовим повернутись до цивільного життя?
– Замки я вже змінив. Свої гроші несеш не в дім – живи там, куди їх носиш. Надя навіть пакет на підлогу не поставила. – Відчини двері ширше. Це, між іншим, і моя квартира.
– І не брешіть мені про лелек, – сказала сусідська мала, стоячи в нас у коридорі в гумових чоботях. – Лелека важить чотири кіло. Немовля – теж. Ви б самі себе на шиї донесли?
– Я йду. Не шукай. Доньку забери сам. З тобою їй буде краще. Записка лежала на столі поруч із недопитою кавою. Іван перечитав двічі. Потім набрав Таню. “Абонент поза зоною”.
– Дмитре, твоя черга. Він узяв мікрофон, глянув на Олену, потім – кудись у зал. – Олено, ти добра. Занадто добра для мене. І тому я не хочу починати шлюб із брехні.
– Приспати. – Що саме? – Його, – жінка смикнула повідець. – Поки не пізно. Цуценя стояло біля її чобота і гризало край моєї штанини. Хвіст ходив, як двірник по льоду.
– А я все хотів спитати: чому ти досі в прибиральницях? Лариса ж кликала в оператори. Там і чистіше, і платять більше. – Бо в операторів зміни жорсткі. А в мене Соня.
Віра подзвонила в двері й одразу прибрала усмішку з обличчя. Двері відчинила жінка в домашній футболці, за її спиною десь у квартирі сміялася дитина. – Ви до кого?
– Ти серйозно подаєшся на геохімію? – мама кинула на стіл роздруківку з балами. – З такими результатами на біологію не йдуть тільки дурні. – Значить, буду дурною.
– Олено, привіт, доню, – батько сказав це так тепло, що Інна навіть усміхнулась. – Це Інна. Тиша. – А… ну, привіт. Як ти? – Нормально. Ти ж дочці дзвонив, не мені.
– Ти що робиш? Постав його. Рудий пес завмер біля бака. У зубах – мокре сіре кошеня, дрібне, аж прозоре від холоду. – Воно твоє? – буркнув пес, не озираючись. Чорна кішка сиділа під навісом кіоску.
– Максиме, ти серйозно покликав їх усіх? – Це ж виписка. Мама образиться. – Я після пологів. Я ледве стою. – Вони на п’ять хвилин. Біля входу в пологовий уже стояли шестеро.
– Ти серйозно купив квиток на ті числа зі сну? – Купив. А що? – Нічого. Просто смішно, що ти називав мене дурепою за гороскопи. Максим поклав телефон на стіл і мовчки показав фото екрана.
“Вибач. Я йду. Я покохала іншого. Дітей лишаю тобі. На розлучення подам сама”. Олексій перечитав смс тричі. Потім ще раз. Того ж вечора подзвонив матері. – Мамо, Катя з Дімкою в тебе?
Телефон пискнув, коли Марина стояла біля каси. “Списання: 118 грн. Кава-Арабі”. Вона ще не встигла забрати стаканчик, як Стас подзвонив. – Ти серйозно? – Стас, я з Тімом на вулиці, він ревів, я замерзла.
– Мамі на день народження ти купив каблучку, а мені – каструлю по акції? Андрій навіть не підвів очей від кави. – Не “по акції”, а хорошу. Німецьку. – О, ну тоді я зворушена.
– Ти серйозно міняєш замки? – Серйозно. Марина поставила пакети на підлогу. – Мамо, там діти. – А тут моя квартира. – Ти ж дала нам ще тиждень. – Я дала п’ять місяців.
– Це хто в тебе, Галино Іванівно, пакети тягає? Нова доглядальниця? – Це моя онука. – Онука? Та не сміши. Твого сина ти двадцять років людям “вигнала”. Тепер і онука знайшлася?
– Ви Люба Сагайдак? – Ну я. – Я від юриста. Квартира на Троєщині. Після Поліни Кравець. Вона все заповіла вам. – Мені? – Вам. Ви єдина в заповіті. Люба мовчала так довго, що в слухавці перепитали: – Алло?
– Руки помий. І одразу за стіл, – Оля усміхнулася так, що Борис навіть куртку не зняв. – Що зламала? – Нічого. – Скільки треба? – Не гроші. – Тоді ще гірше.
