Його оплакували, а він вижив: Олексій Погребняк повернувся додому після року в полоні

У свої 46 Ольга Погребняк самотужки виховує двох синів: 22-річного Олексія та 7-річного Микиту. У 2014 році старший син почав розмови про війну: Олексій хотів піти на фронт добровольцем, щоб захищати свою державу. Ользі ця ідея не подобалась, та одного дня син все ж виконав задумане, лишивши матері лише коротку записку.

Вперше з фронту син зателефонував через кілька тижнів, щоб мама знала: він живий, здоровий, обов’язково повернеться додому.

“Розмови по телефону завжди були короткі, – пригадує пані Ольга. – Де служить не казав, говорив, що не годиться таке казати, бо ця інформація може потрапити до рук ворога. Одного разу тільки сказав, що служив в “Азові”.

Як і кожна мати, Ольга молилась та сподівалась на краще. Сина обходило лихо, наскільки це взагалі було можливо в таких умовах. Та раптом по телевізору жінка побачила новини про Іловайський котел.

А в серпні сталось найгірше: вона отримала похоронку.

“25 серпня минулого року він востаннє телефонував, а 28 серпня повідомили, що Альоші в мене більше немає. Звичайно, спочатку повірила офіційним паперам. Але потім, коли тіла не віддали, почала сумніватися”, – розповідає вона.

З тих пір розпочались жахливі дні. Мама відчувала, що син живий, не вірила, що він міг її покинути. А в теплому материнському серці і досі жила надія, що він обов’язково повернеться додому. Цілим та неушкодженим.Ілюстративне фото. Зображення не є документальним підтвердженням описаної ситуації.“Усі спроби щось дізнатися були марними. Я шукала інформацію всюди, навчилася користуватися фейсбуком, відкрила свою сторінку, – розповідає Ольга. – Якби не Микита, не знаю, чи дала б собі раду із цим безмежним горем. Я йому про загибель Альоші розповіла, але не одразу, дуже хвилювалась, як він це переживе. Але він стійко все вислухав і сказав, що ніколи мене не залишить і буде у всьому допомагати”.

А в травні з якогось номеру Ольга отримала повідомлення: “Мамо, я живий”. Першими емоціями були радість і полегшення, але жінка швидко усвідомила, що це міг написати і не її син. Тоді вже доводилось чути історії про тих, хто таким чином видурює у згорьованих родичів гроші.

“Номер не відповідав. Волонтери, до яких звернулася, попередили: це може бути “розводняк”, таких охочих з того боку познущатися з чужого горя багато. Ходила в СБУ, там сказали, що точно визначити, звідки прийшло sms не можна, визначили лише, що з території Донбасу, і що, швидше за все, це шахраї, тому що мій син загинув і він не значиться в списках полонених та зниклих безвісти”, – пригадує Ольга.

Але віра не покинула серце Ольги. Звісно, пережити таке щастя, а потім величезне розчарування було дуже складно. Але в такі моменти допомагали молитви: “Знаєте, я весь час молилася. Не лише за сина – за усіх хлопців, що воюють на сході”, – каже мати бійця.

Ближче до роковин загибелі сина Ольга побачила дивний сон: величезний, яскравий кущ стиглої калини: “І сон такий дивний, не я на кущ дивилася збоку, а ніби я була калиною… До чого б це? Калина символізує материнство і уособлює дім, батьків, все рідне. Калина – український символ єднання народу: живих з тими, хто відійшов у потойбіччя, і тими, котрі ще чекають свого народження… Може, це якийсь знак від мого Альоші…?” – написала вона тоді у своєму профілі.

Дев’ятого серпня Ольга присвятила Олексію вірш “Синочку, рідний, я вірю що ти повернешся додому”.

А наступного дня він дійсно повернувся.

“Я поїхала до сестри на Волинь відвідати Микиту, він в неї гостював. Повертаюся увечері додому, а сусідка баба Дуся каже: “Олечко, у вас під дверима з суботи якийсь хлопець сидить”. Я до себе, а там Олексій! Мені ноги підломилися…” – згадує Ольга.Ілюстративне фото. Зображення не є документальним підтвердженням описаної ситуації.Усі ці дні Олексій провів у російському полоні. Коли з’явилась можливість – відправив мамі повідомлення. На нього страшно було й глянути: кістки, мабуть, зрослись неправильно, тому дуже дивно стирчали з-під шкіри. Особливо ребра. Обличчя та голова – у шрамах. Не вистачало декількох зубів. Але він стояв тут, удома, перед мамою. У лікарню йти не захотів. Та і взагалі змінився дуже: боявся різких рухів, майже не міг спати, а якщо і засинав – одразу прокидався від нічних жахів.

Тоді Олексію дуже допоміг малий Микита.

“Він від Альоші не відходив, постійно щось розказував, а той слухав і слухав. Зі мною вони майже не розмовляли, але я не ображалася, досить було того, що вони обидва вдома. Микита зараз такий гордий, що у нього повернувся брат, навіть не впізнаю його. Питаю у нього, про що вони говорили, а він мені відповідає, що це чоловічі розмови”, – каже Ольга.

Одного разу жінка, щоб допомогти синові, покликала психолога. Проте розради, як вона сподівалася, не вийшло: “Вночі кричав так, що доводилося його будити, — говорить Ольга. — Після того довго не міг заснути. Якщо й поринав у сон на якусь мить, то міцно обхоплював голову руками. Здавалося, що ховається від когось. Раз привела додому психолога. Альоша сидів на кухні за столом. Розізлився. Перевернув стіл, вилаяв і пішов у свою кімнату. Зараз його стан кращий. Але досі інколи бачить страшні сни”.

Як ви вважаєте, що найкраще допомагає військовим повернутись до цивільного життя?

VikaB

Популярне