Через 5 хвилин у квартиру увірвався мій онук. Йому тоді 16 було. Побачивши мене, він почав благати, щоб я не телефонувала до поліції

Колись у мене була чудова родина. Знаю, що вже правнучка народилася. Але майже рік час не спілкуюся зі своїм єдиним сином. Він навіть зі мною не вітається у магазині чи на дворі, а просто проходить повз. З внуком давно не бачилася. Боюся, що тепер навіть не зможу потримати на руках дитятко.

Я не могла вчинити інакше! Свого сина я виростила порядною людиною – він ні копійки чужої не візьме, хоч і народила його рано, мені навіть 18 не було. А дружина його зі своїм завданням не впоралася – не встежила за онуком.

14 років тому у нас в магазині, де я бухгалтером працювала, сигналізація ночами почала спрацьовувати. Охорона відразу виїжджала, магазин був закритий, їхали відразу до мене, бо я мала ключі. Мої – на місці. Їхали до господині, а вона вдома спала та ключі при ній.

На перший раз списали на випадковість – обіцяли вранці майстра надіслати. Але коли я прийшла, то грошей в сейфі не було. Ні копійки. А там виторг за тиждень лежав.

Господиня інвентаризацію провела й сказала, що не вистачало кількох пляшок дорогого алкоголю і трійки блоків сигарет. Вона написала заяву в поліцію про крадіжку, підняла на вуха охоронне агентство, адже сигналізація спрацювала тоді. 

Почали всіх перевіряти, ключі від магазину і сейфа забрали на експертизу й сказали, що все чисто, але 34 тисячі гривень в сейфі не могли просто так зникнути! Поліція працювала, свідків шукала, шум вщух, справу так і не було розкрито. Я була головною підозрюваною, але за мене заступилася власниця магазину – я працювала у неї 9 років.

Наступного разу до мене приїхали через півроку, адже  знову спрацювала сигналізація. Охоронці, навчені минулим досвідом, попросили зібратися і їхати з ними в магазин. Я живу через 2 будинки від тої будівлі, де він раніше розташовувався. Знову та ж картина – сейф порожній, не вистачає алкоголю і сигарет. Тоді й почалися мої проблеми з серцем.

Знову поліція, пошуки свідків, ключі здані. Були поміняні замки в магазині і сейф. Після цього випадку сигналізація спрацьовувала кожні півтора-два тижні. Я рвала на собі волосся та й господиня хотіла мене звільнити.

Тоді служба охорони вирішила влаштувати засідку. Вони ночами чатували біля магазину. І злодії були спіймані.

Коли сигналізація спрацювала в останній раз, вони були поруч з магазином. Охорона заблокувала вихід і викликала поліцію. Поки вони їхали, один зі злодіїв виліз через віконце для приймання хліба і втік.

Як тільки сигналізація спрацювала, мені подзвонили на домашній телефон, попросили перевірити ключі. Я встала і перевірила сумку – ключів не було. Я стояла в коридорі і не вірила своїм очам. Поторсала свої вхідні двері – вони були відкриті. Я погасила світло і стала чекати.

Через 5 хвилин у квартиру увірвався мій онук. Йому тоді 16 було. Побачивши мене, він почав благати:

– Бабуся, не здавай, будь ласка! Я більше не буду! Бабуся!

У мене серце кров’ю обливалося. Я набрала номер охорони і все розповіла. Здала власного внука. Він, зрозумів, що я не буду його вигороджувати та втік.

Його знайшли. Та й хлопчина, друг онука, не став відпиратися і про все сам розповів. Сенсу в моєму мовчанні не було.

Суди, відшкодування становило близько 130 тисяч за вісім місяців, моє звільнення за рік до пенсії з «вовчим квитком». Чула прокляття невістки після того, як в залі суду зачитали вирок – два з половиною роки в колонії. Вона побажала мені швидкої загибелі. Син просто пройшов повз мене, не сказавши ні слова. Спільнику онука дали 4 роки. Саме на суді з’ясувалося, що онук брав ключі від моєї квартири, які я колись віддала синові про всяк випадок. Він відкривав мої двері, поки я спала.

Забирав ключі, біг до магазину, де його чекав спільник та відкривали приміщення. Один забирав гроші з сейфа, другий – алкоголь і сигарети. На все про все йшло кілька хвилин. Онук знав, де мій кабінет, адже не раз бував у мене на роботі. Потім магазин закривався, подільник переховувався з грошима і взятим товаром, онук біг до мене і віддавав ключі. Підкинув їх та перечікував поверхом вище. Потім вони зустрічалися, ходили по саунах, кидали гроші в перехожих, складаючи з них літачки. Розважалися на вкрадені кошти.

Син з дружиною не відкривали мені двері, не брали трубку. «Ти для нас померла». 

Мені 68 років. Я живу одна. За весь цей час онук був у мене один раз – пару років тому. Він запитав, чи згодна я спокутувати свою провину перед ним та вимагав віддати йому свою квартиру і погодитися на будинок престарілих.

В чому моя провина? Хіба я його виховувала? Хіба я навчила його проникати ночами в мою квартиру і красти ключі від магазину, грабуючи його?

Я відмовилася. Тоді він побажав мені померти на самоті. І додав:

– Все одно батько мені твою хату віддасть. Справа часу.

Досі не можу повірити, що ця історія відбувається саме зі мною. Хіба ж онук має право звинувачувати мене у власних помилках? Я не стала тримати на нього образу та вибачила. Але досі зі мною ніхто не хоче розмовляти й вважають зрадницею. 

А як ви б вчинили у такій ситуації? Чи змогли б ви збрехати заради онука? 

Напишіть нам в коментарях у Facebook!

Daryna
Content Protection by DMCA.com
Loading...

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам:

Adblock
detector