Найбільше щастя для мене – бути мамою. Мій син – це все, що мені було потрібно від цього життя. Іванко дуже добрий хлопчик, ніжний і лагідний. На відміну від свого батька Микити.
Коли я його зустріла, то просто не могла встояти перед галантністю і вихованістю. Мені ніхто й ніколи не казав стільки приємних слів, скільки я чула від Микити. Усі ці подарунки, оберемки квітів, коштовні прикраси – закрутили мені голову. Коли мій обранець запропонував жити разом – я була на сьомому небі від щастя. Моя мама і бабуся з усіх сил намагалися мене вберегти від помилки, яку я, на їхню думку, готова була зробити, взявши собі за чоловіка Микиту.
– Доню, опустися на землю. Недобра він людина. У нього очі злі, зверхньо дивиться на нас. Не пара він тобі! Якщо вийдеш за нього, то про нас можеш забути!
Та я нічого й чути не хотіла. Бо життя з Микитою нагадувало казку.
Але ж не всі казки мають щасливий кінець. Правда? От і моє щастя закінчилося в той момент, коли я завагітніла. Чоловік почав підіймати на мене руку. Спочатку я думала, що сама у цьому винна, шукала йому виправдань, а потім зрозуміла, що терпіти більше не маю ніяких сил. Не знаючи, куди й піти, я зібрала усі речі і втекла від тирана.
В душі плекала надію на те, що мама або бабуся прихистять мене з онуком у себе, але я помилялася.
Бабуся навіть на поріг дому не впустила, все кричала, що я посміла не послухати її та маминих порад, зрадила їх. Тому ні я, ні моя дитина їм не потрібні. Я не могла повірити в те, що бабуся так мене ненавидить, але все ще вірила, що мама матиме до мене більше милосердя.
– Йди геть, для тебе в цьому домі місця не знайдеться! – кричала розлючена мама.
Я йшла вулицею і плакала. Був би живий мій татко – все було б по-іншому. Він мене завжди підтримував, захищав. Сльози не припиняли котитися по моїх щоках. Маленький Іванко холодними рученятами намагався витирати їх з маминого обличчя. Надворі осінь! Вечори темні та холодні! Куди йти з малим дитям на руках?!
З відчаю я вирішила йти до дитячого будинку. Там хоча б дитину нагодують, зігріють, спати покладуть. Це важливіше за мої материнські почуття.
Я прийшла під будинок маляти, вахтерка звеліла мені почекати. Після цього якась жінка запросила мене до її кабінету. Вона спитала мене, що трапилося зі мною, але я не могла вимовити й слова. Хвиля болю, розчарування і злості накрила мене з головою. Тож я плакала з усіх сил, сподіваючись на те, що мені стане легше. Жінка довго мене заспокоювала, а потім запропонувала розповісти їй усе, як є, для того, аби вона могла мені допомогти.
Я заспокоїлася і розповіла їй про те, як опинилася на вулиці, бо найдорожчі люди мене зрадили. Тоді Ірина Василівна запропонувала мені свою допомогу: її літня мати, Марія Степанівна, хворіє і потребує постійного догляду. Я можу пожити у них, якщо погоджуся турбуватися про бабусю.
– Звісно, звісно! Я буду сидіти з Вашою мамою. Я готова на все, аби тільки залишитися з моїм малюком!
Три роки я доглядала за Марією Степанівною, а потім вона померла. Але Ірина Василівна не залишила мене саму. Допомогла влаштуватися в дитячий будинок, а по вечорах сиділа з моїм Іванком, поки я мила підлогу у сусідній офісній будівлі.
Я важко працювала для того, аби у нас з малюком було своє житло. І мені це вдалося! Через деякий час я орендувала нам чудову квартирку. В той самий час доля подарувала мені зустріч з хорошим турботливим чоловіком, який зміг полюбити не лише мене, але й мою дитину. Невдовзі я переїхала в його квартиру. Ми не шикували, але ні в чому не мали потреби. Нарешті моє життя налагодилося, і я відчувала себе щасливою.
Випадково я дізналася про смерть моєї бабусі. Відповідно, моя мама залишилася зовсім сама. Не дивно, що через деякий час після цієї трагічної події, вона з’явилася на порозі мого дому. Просила пробачення, шукала прощення, але я не змогла переступити через їхню зраду. Я сказала, що ніколи не зможу забути того, що вона покинула мене тоді, коли найбільше мені була потрібна.
За все в житті треба платити – думаю моя мама це ще зрозуміє.
Чи правильно вчинила головна героїня?
Чи пробачили б ви маму?
