Оля з Володею одружені уже 15 років.
Коли вони одружувались, то міцно стояли на ногах. Матеріальних проблем у них не було, спотикатись почали, коли з’явилась Юлічка, їхня донечка.
Ілюстративне фото. Зображення не є документальним підтвердженням описаної ситуації.
Юлю турбував животик. В Олі через це постійний недосип, втомленість. Добре, хоч інколи її мама Катерина приїжджала допомагати.
Вона жила за 40 кілометрів від доньки, а не могла її кинути, коли потрібна допомога.
А от Віталія Степанівна, хоч і жила за дві зупинки від квартири невістки на поміч не спішила.
– Ти мені чужа людина. А я не зобов’язана чужим допомагати! – казала свекруха.
Коли Юлі стукнула 2 рочки, все стало більш менш спокійно, її віддали в дитсадок, а Оля вийшла на роботу.
Та через пів року вона знову завагітніла.
Її мама сказала, що їй необхідно переїхати кудись ближче, бо кататись маршруткою туди сюди по годині вона вже не мала сил.
Віталія Степанівна віднеслась до цієї новини нейтрально.
– Ваші діти – ваші проблеми. Робіть собі, що хочете.
До внуків вона не приходила часто. Лиш на свята. Принесла якусь іграшку, поставила на стіл і все. Ні поносити на руках, ні погратись, ні поговорити.
Та то з бабцею Катею діти були дуже близькі. Вона жила неподалік них. Переїхала все-таки ближче. Водила в школу, приводила, годувала, робила з ними уроки.
Якось у Катерини стався інсульт. Її забрали в лікарню. Оля відразу туди. Після нього відійти не так просто, за мамою доглядати доведеться. З роботи дівчина звільнилась, бо довгострокову відпустку ніхто їй не дасть.
Поки мама була в лікарні, Оля просила, аби свекруха дітей зі школи приводила додому.
– Олю, це твої діти, от про них і піклуйся. А якщо ніколи, то найми няньку.
Згодом Оля забрала маму жити до себе в квартиру. Діти нічого навіть не сказали, коли їм довелось в одну кімнату з’їхатись. Другу дитячу віддали бабці без вагань.
Оля всіма силами намагалась не обтяжувати чоловіка маминою хворобою, сама за нею доглядала.
Аде вона стільки для них зробила, так допомагала постійно. За рік поставила її ноги. Бабця Катерина могла ходити, щоправда, з паличкою, зате сама.
На попередню роботу влаштуватись Оля не змогла. Вона в редакції працювала, та її місце уже було зайняте. Тоді то вона і вирішила працювати з дому. Зарплата, звісно, меншою була. Але у неї більше вільного часу з’явилось. Та й під наглядом були б і діти, і мама.
Через декілька місяців з Віталією Степанівною стався неприємний випадок. Вона ходила на танці і випадково там зламала ногу, неправильно її поставила. Гіпс, постільний режим.
Ілюстративне фото. Зображення не є документальним підтвердженням описаної ситуації.
Оля часто приїжджала до лікарні, привозила продукти, бульйончики і зразу додому. Там же робота і діти.
Після виписки свекрухи, Володя відвіз її до квартири.
– Володю, а хто за мною приглядати буде? Мені ж вставати не можна.
– Сьогодні я переночую в тебе, а завтра доглядальниця прийде.
– А Оля що не може зі мною посидіти? І так сидить вдома! А так ще гроші плати абикому!
– Воне не сидить вдома, а працює. А ще діти, не забувай. Теж на ній.
– Так, але на свою маму вона час знайшла, а на мене їй тяжко його виділити?
– Важко, не важко. Але ти сама їй колись говорила, що ви чужі люди і не зобов’язані один одному допомагати. Я, як твій син, допоможу чим можу, та Олю заставляти не буду. Їй і так важко.
Володя пішов стелити собі на дивані, а маму заніс на ліжко у спальню.
Оля взяла додаткову роботу, щоб мати змогу оплачувати доглядальницю для свекрухи. Сама сидіти з нею відмовилась. Чужі, значить чужі.
Віталія Степанівна, так і не зрозуміла, чому невістка так з нею вчинила. Тримала образу на дівчину ще дуже довго..
А ви, на місці Олі допомагали б свекрусі?
– Я йду. Не шукай. Доньку забери сам. З тобою їй буде краще. Записка лежала на столі поруч із недопитою кавою. Іван перечитав двічі. Потім набрав Таню. “Абонент поза зоною”.
– Замки я вже змінив. Свої гроші несеш не в дім – живи там, куди їх носиш. Надя навіть пакет на підлогу не поставила. – Відчини двері ширше. Це, між іншим, і моя квартира.
– Ти серйозно купив квиток на ті числа зі сну? – Купив. А що? – Нічого. Просто смішно, що ти називав мене дурепою за гороскопи. Максим поклав телефон на стіл і мовчки показав фото екрана.
– І не брешіть мені про лелек, – сказала сусідська мала, стоячи в нас у коридорі в гумових чоботях. – Лелека важить чотири кіло. Немовля – теж. Ви б самі себе на шиї донесли?
– Максиме, ти серйозно покликав їх усіх? – Це ж виписка. Мама образиться. – Я після пологів. Я ледве стою. – Вони на п’ять хвилин. Біля входу в пологовий уже стояли шестеро.
– Приспати. – Що саме? – Його, – жінка смикнула повідець. – Поки не пізно. Цуценя стояло біля її чобота і гризало край моєї штанини. Хвіст ходив, як двірник по льоду.
“Вибач. Я йду. Я покохала іншого. Дітей лишаю тобі. На розлучення подам сама”. Олексій перечитав смс тричі. Потім ще раз. Того ж вечора подзвонив матері. – Мамо, Катя з Дімкою в тебе?
– Дмитре, твоя черга. Він узяв мікрофон, глянув на Олену, потім – кудись у зал. – Олено, ти добра. Занадто добра для мене. І тому я не хочу починати шлюб із брехні.
Телефон пискнув, коли Марина стояла біля каси. “Списання: 118 грн. Кава-Арабі”. Вона ще не встигла забрати стаканчик, як Стас подзвонив. – Ти серйозно? – Стас, я з Тімом на вулиці, він ревів, я замерзла.
– А я все хотів спитати: чому ти досі в прибиральницях? Лариса ж кликала в оператори. Там і чистіше, і платять більше. – Бо в операторів зміни жорсткі. А в мене Соня.
– Ти серйозно подаєшся на геохімію? – мама кинула на стіл роздруківку з балами. – З такими результатами на біологію не йдуть тільки дурні. – Значить, буду дурною.
– Ти що робиш? Постав його. Рудий пес завмер біля бака. У зубах – мокре сіре кошеня, дрібне, аж прозоре від холоду. – Воно твоє? – буркнув пес, не озираючись. Чорна кішка сиділа під навісом кіоску.
Віра подзвонила в двері й одразу прибрала усмішку з обличчя. Двері відчинила жінка в домашній футболці, за її спиною десь у квартирі сміялася дитина. – Ви до кого?
– Олено, привіт, доню, – батько сказав це так тепло, що Інна навіть усміхнулась. – Це Інна. Тиша. – А… ну, привіт. Як ти? – Нормально. Ти ж дочці дзвонив, не мені.
– Ти серйозно міняєш замки? – Серйозно. Марина поставила пакети на підлогу. – Мамо, там діти. – А тут моя квартира. – Ти ж дала нам ще тиждень. – Я дала п’ять місяців.
– Мамі на день народження ти купив каблучку, а мені – каструлю по акції? Андрій навіть не підвів очей від кави. – Не “по акції”, а хорошу. Німецьку. – О, ну тоді я зворушена.
– Це хто в тебе, Галино Іванівно, пакети тягає? Нова доглядальниця? – Це моя онука. – Онука? Та не сміши. Твого сина ти двадцять років людям “вигнала”. Тепер і онука знайшлася?
Ніжний і пишний кекс: З’їли все до останньої крихти
25 фотографій, які обдурять ваші очі
