То був день мого весілля. Коли гості заходили до ресторану я побачила Ореста й оніміла. Серце впало в п’яти. Виявляється він родич коханого.
Моє дитинство було нелегким. Ми з батьками й бабусею жили в селі. Та мама завжди хотіла кращого життя. Зібралась зі силами й поїхала в Італію на заробітки. За якийсь час за нею подався батько. Планували забрати мене, але спершу були проблеми з документами.
Вони висилали нам смаколики й рідко, але дзвонили. А потім повідомили, що у мене буде сестричка.
– Мамо, нехай Ліза ще поки поживе з тобою. Дитина трохи підросте і ми її заберемо.
Так минув рік, але мене забирати ніхто не збирався. Ще й потім додали, що скоро з’явиться й братик. Так я назавжди залишилась з бабусею. Потім старалася час від часу приїжджати до неї в гості.
Закінчила школу і вступила до медичного училища. Довелося переїхали в районний центр. Влаштувалась працювати медсестрою і найближчу лікарню. І зустріла там своє перше кохання.
Орест був лікарем. Я просто втрачала голову від наших побачень. Мені здавалося, що таке кохання триватиме вічно. Але щойно його мати дізналась, то одразу встала між нами. Вона була головою відділення. Якось вона покликала мене у свій кабінет і прямим текстом заявила:
– Лізо, ти не пара моєму сину. Він повинен одружитися з жінкою, яка рівня його статусу. А не на простій медсестрі. Тому, якщо ти будеш наполягати на стосунках, то тут же полетиш з роботи й ще довго не зможеш знайти нову! Я гарантую тобі.
Я спочатку не хотіла звертати на це увагу. Думала, що Орест достатньо дорослий самостійний, щоб приймати такі рішення. Та слова матері пішли в дію. На кожному коридорі, де ми могли перетнутися – він одразу втікав у чийсь кабінет.
Я не могла до нього додзвонитися, а на повідомлення він не відповідав. Я зрозуміла, що це кінець і вирішила піти з тієї лікарні. Досить швидко влаштувалась на нову роботу. Але образа і якась внутрішня порожнеча так і не йшли з душі.
Зізнаюсь, я ще довго не могла збагнути, що сталося. А з часом намагалася винести з того лише позитивні сторони.
Я подумала, що давненько не навідувала свою бабцю. Спекла її улюблений торт і накупила фруктів. Поїхала рейсовим автобусом. Хоча я їхала більше, щоб морально відпочити. Нерви вже майже здавали.
– Не хочеш грибочки позбирати, ти так любиш? – спитала бабуся, що бачила мій стан, вона знала, що на природі мені завжди стає краще.
– Можна. Кошик лежить там, де завжди? – дійсно була гарна ідея розвіятись.
Я зібралася, взяла кошика і пішла до лісу. Раділа, що натрапила на галявину з білими грибами. Ще трохи прогулялась і вирушила додому. На шляху трапився дерев’яний місток. Я взула гумові чоботи, а колоди були слизькими і я впала. Там води по щиколотку, але за мить я відчула різкий біль.
– Невже перелом? – думала я, коли сльози вже самі накочувались на очі.
– Дівчино, з вами все добре? Ви не забились? – почувся незнайомий голос.
То був молодий, високий чоловік – Роман. Виявилось він працював тут єгерем і якраз робив плановий обхід території. А коли побачив, що Ліза вовтузиться у мілкій річці, а поруч лежить кошик, то вирішив підійти.
– Я не можу встати! Дуже болить нога, напевно, зламала.
– Давайте я допоможу вам. Зараз доправимо вас до лікарні, не переживайте.
До дороги залишалося метрів 100, але Ліза вже не могла йти попід руку. Тоді мужній помічник з легкістю взяв її на руки й доніс до машини, що вже чекала на них. Так незнайомець допоміг добратися їй до лікарні.
– Перелом складний! Доведеться деякий час побути в лікарні. – сказав лікар.
Роман провідував дівчину мало не щодня. Возив їй смаколики й всіляко підтримував. Так вони стали тісніше спілкуватися і почали зустрічатись. Він їздив неї в місто, вони гуляли, насолоджувались часом проведеним разом.
– Ти вийдеш за мене? – на одній з прогулянок запропонував Роман.
– Так, звісно вийду! – зраділа Ліза.
Вони хотіли зробити невелике весілля у рідному селі. Настав урочистий момент. Всі гості зібралися. Але побачити на ньому колишнього хлопця Ліза аж ніяк не очікувала.
Коли їхні погляди зустрілись, то чоловік зашарівся. Він шукав можливості, щоб відвести молодого в сторону і зізнатися.
– Пам’ятаєш, я розповідав, що закохався, але мати була проти?
– Ну. Ти ж зараз одружений з Веронікою.
– Так! Але я кохав лише одну. Твою Лізу. Вона була тією медсестрою. Я втратив свій скарб, але прошу тебе ніколи її не відпускай! Вона ідеальна жінка!
Ілюстративне фото. Зображення не є документальним підтвердженням описаної ситуації.
– Я знаю. Виходить це ти їй серце розбив! Знаєш, доля дає нам шанс не просто так. А ти його втратив! Сам винен! – вже починав гніватись Роман.
– Як ви тут? – раптово втрутилась Ліза.
– Добре. А ти? – спитав Орест.
– Я просто чудово, адже сьогодні день нашого весілля, правда коханий? – і ніжно обійняла чоловіка. – Ну ходімо танцювати!
Потім Роман намагався випитати в Лізи, чи не розлюбила вона його, щоб почати все спочатку. Зізнався, що одружився з лікаркою як і хотіла його мати, але він її не кохає.
– Я щаслива і дякую долі, що вберегла мене від життя з тобою! Інакше я б ніколи не зустріла Романа! – гордо відповіла Ліза і вони більше не ніколи не поверталися до цієї теми.
Чи повинні діти завжди підкорятися рішенням, які приймають їхні батьки? Тим більше дорослому віці?
– Я йду. Не шукай. Доньку забери сам. З тобою їй буде краще. Записка лежала на столі поруч із недопитою кавою. Іван перечитав двічі. Потім набрав Таню. “Абонент поза зоною”.
– Приспати. – Що саме? – Його, – жінка смикнула повідець. – Поки не пізно. Цуценя стояло біля її чобота і гризало край моєї штанини. Хвіст ходив, як двірник по льоду.
– Ти що робиш? Постав його. Рудий пес завмер біля бака. У зубах – мокре сіре кошеня, дрібне, аж прозоре від холоду. – Воно твоє? – буркнув пес, не озираючись. Чорна кішка сиділа під навісом кіоску.
– Замки я вже змінив. Свої гроші несеш не в дім – живи там, куди їх носиш. Надя навіть пакет на підлогу не поставила. – Відчини двері ширше. Це, між іншим, і моя квартира.
– І не брешіть мені про лелек, – сказала сусідська мала, стоячи в нас у коридорі в гумових чоботях. – Лелека важить чотири кіло. Немовля – теж. Ви б самі себе на шиї донесли?
– Ти серйозно купив квиток на ті числа зі сну? – Купив. А що? – Нічого. Просто смішно, що ти називав мене дурепою за гороскопи. Максим поклав телефон на стіл і мовчки показав фото екрана.
– Максиме, ти серйозно покликав їх усіх? – Це ж виписка. Мама образиться. – Я після пологів. Я ледве стою. – Вони на п’ять хвилин. Біля входу в пологовий уже стояли шестеро.
– Ти серйозно подаєшся на геохімію? – мама кинула на стіл роздруківку з балами. – З такими результатами на біологію не йдуть тільки дурні. – Значить, буду дурною.
– А я все хотів спитати: чому ти досі в прибиральницях? Лариса ж кликала в оператори. Там і чистіше, і платять більше. – Бо в операторів зміни жорсткі. А в мене Соня.
Телефон пискнув, коли Марина стояла біля каси. “Списання: 118 грн. Кава-Арабі”. Вона ще не встигла забрати стаканчик, як Стас подзвонив. – Ти серйозно? – Стас, я з Тімом на вулиці, він ревів, я замерзла.
– Дмитре, твоя черга. Він узяв мікрофон, глянув на Олену, потім – кудись у зал. – Олено, ти добра. Занадто добра для мене. І тому я не хочу починати шлюб із брехні.
“Вибач. Я йду. Я покохала іншого. Дітей лишаю тобі. На розлучення подам сама”. Олексій перечитав смс тричі. Потім ще раз. Того ж вечора подзвонив матері. – Мамо, Катя з Дімкою в тебе?
Віра подзвонила в двері й одразу прибрала усмішку з обличчя. Двері відчинила жінка в домашній футболці, за її спиною десь у квартирі сміялася дитина. – Ви до кого?
– Олено, привіт, доню, – батько сказав це так тепло, що Інна навіть усміхнулась. – Це Інна. Тиша. – А… ну, привіт. Як ти? – Нормально. Ти ж дочці дзвонив, не мені.
– Ти серйозно міняєш замки? – Серйозно. Марина поставила пакети на підлогу. – Мамо, там діти. – А тут моя квартира. – Ти ж дала нам ще тиждень. – Я дала п’ять місяців.
– Мамі на день народження ти купив каблучку, а мені – каструлю по акції? Андрій навіть не підвів очей від кави. – Не “по акції”, а хорошу. Німецьку. – О, ну тоді я зворушена.
– Ви Люба Сагайдак? – Ну я. – Я від юриста. Квартира на Троєщині. Після Поліни Кравець. Вона все заповіла вам. – Мені? – Вам. Ви єдина в заповіті. Люба мовчала так довго, що в слухавці перепитали: – Алло?
– Це хто в тебе, Галино Іванівно, пакети тягає? Нова доглядальниця? – Це моя онука. – Онука? Та не сміши. Твого сина ти двадцять років людям “вигнала”. Тепер і онука знайшлася?
– Руки помий. І одразу за стіл, – Оля усміхнулася так, що Борис навіть куртку не зняв. – Що зламала? – Нічого. – Скільки треба? – Не гроші. – Тоді ще гірше.
