“Я буваю на цвинтарі кожного дня, по-іншому просто не можу. Тільки батькам про це не розповідаю – вони будуть хвилюватися”, – каже Марія.
Дівчина нещодавно поховала свого двоюрідного брата Мишка та дядька Василя, які загинули, захищаючи рідний Київ.
Найстрашніший дзвінок у житті
4 березня чоловіки нарвалися на колону кадирівців біля Житомирської траси. Там, мабуть, все і сталося.
“Вони мені обіцяли, що кожні 3 години будуть давати про себе чути. Бодай маленьку якусь звісточку, смайлик чи кілька слів у месенджері. Просто, щоб я знала – вони живі! 4-го числа нічого, 5-го мовчать, а вже 6 березня я запанікувала”.
Марія написала в усі можливі канали для пошуку захисників, поширила інформацію про рідних усіма можливими соцмережами, а тоді підняла на ноги держструктури.
“Мені зателефонували. Кажуть: “Подивіться, може то ваші. Самі розумієте, від тіл майже нічого не залишилося”. Зробили експертизу і дізналися, що таки мої…”
Брат
Мишкові було всього 23. Тепер він назавжди молодий. Нічого не встиг по собі залишити.
“Я його так просила, щоб він не йшов, але хіба він міг ховатися, коли на його рідній землі таке відбувається? Заспокоював мене і казав, що буде захищати Україну, бо окрім як на себе, ні на кого сподіватися”.
Михайло був дуже добрим і чуйним хлопцем. Попри свій юний вік вже встиг відкрити власну ветеринарну клініку, найняв професійних лікарів, які допомагали тваринкам. Сам же працював безоплатно.
Любив футбол, але через дитячу травму не міг займатися улюбленою справою професійно.
“Якось прибігає до мене, такий щасливий і каже: “Я відкрив спорт-клуб для дітей. Тепер ганятиму м’яча з малими”, – згадує Марія.
Найяскравіші спогади дівчини з братом залишилися ще зі шкільних часів.
“Ми разом ходили до школи, то я відчувала себе справжньою королевою. Ніхто не мав права до мене навіть підійти без дозволу Мишка. Співчувала завжди тим, хто норовив мене образити – потім їм доводилося усе пояснювати моєму захиснику”.
Дядько
“Дядько Василь замінив мені батька. Коли я була ще маленькою, залазила до нього на ручки і казала: “Дядя, а давай ти будеш моїм татком?” Він сміявся, червонів і мудро відповідав: “Я можу тебе дуже сильно любити, навіть будучи твоїм дядьком”. Так і не встиг одружитися, завести сім’ю. Він у нас лісничий – тож його домом був ліс”.
“Його найвірнішими друзями були собаки. Тільки минулого року Василь приніс додому маленького хаскі з блакитними, як небо, очима. Каже до бабусі: ” Мамо, ти тільки не сварися. У мене з’явилася подружка…” – і витяг з куртки цуценя. Ми всі довго сміялися, коли старенька сказала: “Та чого сваритися! Нарешті син дівку до хати привів!”
Чоловік одразу взявся до зброї, як тільки почув про повномасштабний наступ. Загартування АТО зробило його безстрашним. Свою місію він точно виконав…
“Як тепер жити далі – гадки не маю… Я за ними так сумую, шукаю з ними тої зустрічі, хоча б на кладовищі”, – каже зі сльозами на очах дівчина, – я спершу навіть не вірила. Переконувала себе, що ДНК-тести теж можуть помилятися, а потім побачила сон… Мишко з дядьком до мене прийшли. Я сварюся з ними, кажу: “Чого ж ви мені не зателефонували?”. Вони стоять, до хати не заходять і відповідають: “Ми вже там, люба, звідки дзвонити не можна”.
Недавно Марія подала петицію про перейменування однієї з вулиць в Бучі на честь брата і дядька. Каже, що це єдиний спосіб досягти того, щоб про них ніхто й ніколи не забував, бо вони віддали своє життя задля майбутнього кожного українця.
Редакцію “Цікаво про” історія про цих двох відважних захисників дуже розчулила. Тепер ми всі побачили, яким безстрашним і мужнім є український народ. Можемо і мусимо цим пишатися.
Напишіть нам у коментарях на Facebook
Діліться з друзями – нехай про наших героїв дізнається увесь світ!
