Мене звуть Валерій. Мені пішов уже сорок п’ятий рік і мушу визнати, що життя – все-таки цікава штука. Саме стільки років мені знадобилося, щоб збагнути цю істину.
Зараз я сиджу у лікарні, поруч зі своїм батька. Я намагаюся розмовляти з ним, щиро вірячи, що він мене чує. Тато в комі уже тиждень. Може, він і справді може мене чути, а, може, ні. Я все одно продовжуватиму це робити. Я ще так багато не встиг йому сказати.
До слова, чоловік, який лежить переді мною, не мій біологічний тато. Нас із ним звів цікавий випадок у далекому минулому. А трапилося це так: мені було вісім років, коли я втік з дому. Життя у моїй сім’ї було просто нестерпним. Я не міг більше перебувати у батьківському домі. А втеча була єдиним логічним виходом із ситуації.
Рідний тато загнув. Мати пиячила. Вітчим мене на дух не переносив. А ви змогли б жити в такій атмосфері? От і я не міг. Нерідко мені ще й діставалося добряче від вітчима. Ось однієї із таких ночей я і втік з дому.
Мене ніхто навіть не шукав. Матері було байдуже. Думаю, їм навіть легше стало. На один голодний рот менше.
Я блукав вулицями. Ішов, куди очі дивляться. Пригадую, що збився зі шляху і пішов дорогами, яких ніколи навіть не знав. Через голод та недосип я втратив свідомість. А отямившись, зрозумів, що перебуваю у приміщенні. Це був підвал. Мене туди притягли троє підлітків.
– Хто це тебе так?- питали вони, показуючи на побої.
– Вітчим.
– Ясно… Маєш куди йти?
– Ні.
– Тоді залишайся з нами. Тут тебе ніхто не зачепить.
Тижнів зо два я і справді жив з ними. Нарешті мені було так спокійно. Тільки тіло сильно ламало. Може, через побої, а може через застуду. Ще тиждень хлопців поїли мене гарячим чаєм і приносили їжу. Мені полегшало. Я навіть міг вставати і ходити.
Потім прийшов до тями, зміцнів. І вперше пішов із хлопцями на справу. Того дня ми обікрали жінку і двох чоловіків. Мої нові знайомі розповіли всі нюанси цього діла і з часом я почав працювати сам.
Якось я вирішив напасти на одного чоловіка. Він виглядав солідно, отже і грошей мав немало. Тільки-но я потягнувся за гаманцем, як він спіймав мене на гарячому.
Спочатку він хотів викликати поліцію, але я надавив на жалість. Почав скиглити і просив не робити цього. Я справді розпереживався настільки, що втратив свідомість. А отямився у незнайомій мені квартирі. Це був дім того чоловіка, якого я хотів пограбувати.
Він викликав швидку і мене оглянули лікарі. Виявилося, що в мене запалення легень та струс мізків, довелося лягати у лікарню. Там я провів цілий місяць. За ліки платив той добродій. Він же й навідувався до мене ледь не щодня. А з часом разом із ним почала приїжджати дружина. Вона ставилася до мене з такою добротою. Нічого подібного від своєї рідної мами я ніколи не відчував. Ми дуже прив’язалися один до одного.
Усе закрутилося так, що пара оформила наді мною опіку. Так я знайшов нову сім’ю. Той чоловік замінив мені батька. А я йому – рідного сина. З часом я забув про минуле життя. Ходив до школи, відвідував різні гуртки, ріс та розвивався. Для мене не жаліли ні сил, ні грошей, ні ласки. Це були найщасливіші роки мого життя. Ті люди подарували мені дитинство.
Але коли мені виповнилося п’ятнадцять років, то підлітковий вік взяв своє і нагадав про погані гени. Я знову поводився, як невдячна та безсоромна особа. Я почав курити, постійно сварився зі своїми новими батьками, дорікав їм і тікав з дому. А потім знову почав краси. Доки мене одно дня не спіймали поліціянти і завели кримінальну справу.
Я сподівався, що новий батько витягне мене, але все, що він зробив, заплатив за те, щоб мене не садили в колонію і відвіз у дитячий будинок.
– Вибач, я не зміг стати тобі справжнім батьком. Напевне, тут тобі буде краще,- сказав він, прощаючись.
Я думав, він жартує. А потім цілий рік провів у притулку.
Знову ми побачилися тільки на мій день народження. Мої опікуни приїхали, щоб передати подарунок. Ми довго сиділи й говорити про мою поведінку, а потім батьки запропонували повернутися додому. Я погодився й пообіцяв, що подібного більше ніколи не повториться. Я дотримав своє слово.
– Може ти хочеш до справжніх батьків? Ми ніколи про це не говорили,- запитав якось названий батько. Але я був категорично проти. Тож до повноліття я жив у новій сім’ї. Потім здобув освіту і почав облаштовувати власне майбутнє.
З часом одружився і ось виховую власних дітей.
Тільки батьки за ці роки сильно змінилися. Постаріли. Тато через хворобу зараз в комі. Я вірю, що скоро йому стане краще і він прийде до тями. А поки я, як і він колись, сиджу поруч, розмовляю з ним і прошу, щоб він повернувся до нас. Я так багато хочу йому розповісти…
Чи сподобалася вам історія?
